Менталітет це: Неприпустима назва — Вікіпедія

Как Германия стала страной авто — все началось с женщины

• Сара Стэплз
• BBC Travel

6 сентября 2019

Автор фото, Sarah Staples

В 1888 году Берта Бенц села за руль первого в мире автомобиля, чтобы доказать безопасность и удобство изобретения своего мужа. Более века спустя Германия остается ведущим автопроизводителем мира и трендсеттером автомобильной культуры.

Эдгар Майер поворачивает на средневековую дорогу вдоль Шварцвальда на юго-западе Германии.

Дорога узкая, едва вмещает винтажный BMW Майера. Единственные звуки, которые несутся в воздухе, это — пение и урчание старого мотора.

Мы едем по Мемориальному пути Берты Бенц. Это — маршрут, по которому жена немецкого автопроизводителя Карла Бенца и его сыновья-подростки проехали в августа 1888 года на первом в мире автомобиле с двигателем внутреннего сгорания.

Автор фото, Sarah Staples

Підпис до фото,

Мемориальный путь Берты Бенц — дорога, по которой проехал первый в мире автомобиль

194 км, которые Берта преодолела от своего дома в Манхайме до дома ее матери в Пфорцхайме и обратно, символизируют отвагу пионеров автомобильной индустрии.

Она отправилась в поездку без ведома мужа Карла Бенца, сев за руль автомобиля Benz Motorwagen No 3.

Это была немного доработанная версия оригинального «Моторвагена» Карла, запатентованного в 1886 — году, который вошел в историю как начало эпохи автомобиля.

Берта вложила все свое свадебное приданое в новаторский проект мужа, но компания «Моторваген» переживала трудные времена.

Чиновники запретили использование авто на дорогах Манхайма после неудачного тест-драйва. Тогда лошади, сахнувшись грохота двигателя, едва не затоптали зрителей.

Итак, нелегальная поездка за рулем «Моторвагена» была, с одной стороны, радикальным заявлением о том, что он был безопасным и пригодным для пользования, а с другой — тайным посланием Карлу, которое должно было вдохновить его продолжать дело.

«Карл придумал автомобиль не один. Это было детище их с Бертой команды. Они оба верили в «Моторваген» и работали над ним вместе», — рассказывает Майер, бывший руководитель отдела продаж Mercedes-Benz, который в 2008 году составил карту маршрута Берты.

«Я хотел отдать дань ее месту в истории, она этого заслуживает», — объясняет мужчина.

Автор фото, Hi-Story / Alamy Stock Photo

Підпис до фото,

Путь в 194 км, который Берта Бенц преодолела на прототипе первого «Моторвагена», начал автомобильную эпоху

Во времена, когда еще не существовало ни дорожных карт, ни GPS, Берте приходилось ориентироваться на местности с помощью рек и железнодорожных путей.

Когда я представляю, как она подпрыгивала на почерневшей мостовой в легкой двуколке на деревянных колесах с четырехтактным двигателем мощностью 2 л.с., я понимаю, которой смелой была эта женщина.

А также немного сумасшедшей. Возможно, именно благодаря этому ее план и удался.

Исследуя место Германии в истории автомобильного строительства, я поехала на индустриальный юг страны.

Земли Баден-Вюртемберг и Бавария, где расположены производители культовых немецких автомарок, изобилуют музеями и памятниками автомобильной культуры.

«Если исследуешь страну в определенном ракурсе, например, с точки зрения ее автомобильной истории, открываешь ее совершенно заново», — говорит Майер.

Автомобильное путешествие Берты открыло эпоху автомобиля. Вместо того, чтобы оказаться на свалке истории, уже в конце 1888 года первый Motorwagen No 3 сошел с конвейера и поступил в продажу.

А к началу 1900-го Benz & Cie стали крупнейшим автопроизводителем в мире.

Но и теперь, более века спустя, Германия остается лидером автомобильной индустрии и культуры.

Автор фото, Getty Images

Підпис до фото,

Германия была и является лидером среди производителей автомобилей премиум-класса и автомобильной культуры в целом

Согласно исследованию немецкого аналитического центра Friedrich-Ebert-Stiftung 2018 года, более половины пассажирских транспортных средств в Европе и почти две трети всех авто премиум-класса в мире, выпущенных в 2016 году, были спроектированы немцами.

Вопрос — почему?

«Можно сказать, что-то было в воздухе во всей Европе», — говорит Герхард Хайдбринк, сотрудник Корпоративного архива Mercedes-Benz.

Он подразумевает механизацию, которой увлеклись первые индустриальные страны Европы — Великобритания, Франция и Германия.

Между тем, в Баден-Вюртемберге и Баварии новые законы о наследстве на землю сделали семейное сельское хозяйство невыгодным. Поколением фермеров пришлось думать, как заработать себе на жизнь.

Поэтому, когда Карл Бенц получил диплом и начал работать инженером-механиком, он оказался в окружении коллег-изобретателей в регионе, в то время ставшим колыбелью предпринимательства и тяжелой промышленности.

Конечно, не обошлось и без определенных черт немецкого менталитета — Leidenschaft (страстной увлеченности) и Detailverliebtheit (внимания к деталям).

Автор фото, Sarah Staples

Підпис до фото,

Успех немецких автопроизводителей, очевидно, зависел и от менталитета немцев, в основе которого страстная увлеченность своим делом и внимание к деталям

Ведь не зря корпоративный лозунг Готлиба Даймлера — основателя Daimler-Motoren-Gesellschaft (DMG), сегодня Daimler AG и создателя бренда Mercedes-Benz — и его соратника по бизнесу Вильгельма Майбаха звучало как Das Beste oder nichts, то есть «Лучшее или ничего».

С развитием индустрии компании возникали и исчезали, объединялись или отделялись. Вражда между соперниками то вспыхивала, то угасала, например, между главными конкурентами — компанией Benz, базировавшейся в Манхайме, и Daimler в Штутгарте, которые наконец объединились в 1926 году.

Это, однако, не означает, что дух соперничества между ними исчез окончательно. «Если вы не хотите неприятностей здесь, никогда не говорите, что автомобиль изобрел Daimler», — шутит экскурсовод Технологического музея в Манхайме, но в этой шутке лишь доля шутки.

Атмосфера жесткого соперничества, однако, стимулировала новаторство.

Типичным пионером индустрии на юге Германии был Tüftler (изобретатель-самоучка), который настойчиво шел к безупречности путем проб и ошибок, объясняет Франк Юнг, глава архива Porsche AG.

«Ведь тот, кто не стремится к совершенству, не экспериментирует все время со своим ремеслом».

В немецких автомобильных музеях начинаешь понимать, какое количество вещей немцы сделали первыми.

Автор фото, Sarah Staples

Підпис до фото,

Немецкие музеи автомобильной истории убедительно свидетельствуют о ведущей роли немцев в развитии автомобилестроения

Это и карбюратор Даймлера и Майбаха, который позволил использовать бензин в качестве топлива. И первый Mercedes 35 PS компании Daimler, который в 1900 году представил форму и концепцию современного автомобиля.

И легендарный Porsche 356 1948 года, вдохновленный простотой дизайна немецкого Баухауса.

И первый концептуальный электромобиль BMW в 1972 году, и Audi A8 — беспилотный автомобиль с усовершенствованной навигацией 2019 года. И многое-многое другое.

Кроме вспышки французской изобретательности в 1890-х годах, немецкие производители остаются в фарватере отрасли. «Инновации и роскошь всегда идут бок о бок», — объясняет это Хайдбринк.

Например, ежегодно работники Audi AG во всем мире добровольно подают тысячи идей для совершенствования производства.

Многие из этих предложений в конце концов реализуют на Audi Forum Ingolstadt, всемирной штаб-квартире и главном заводе автогиганта, расположенном к северу от Мюнхена.

Немцы не скрывают своей страсти к автомобилям — они их производят, совершенствуют, наслаждаются ими и прекрасно ездят на них.

«Германия летом — это совершенство прекрасного», — писал Марк Твен о своем путешествии по юго-западу страны.

За своим лобовым стеклом я вижу идеальный для автомобильного путешествия пейзаж — желтые рапсовые поля, живописные холмы с замками, случайные заплатки обильного леса и средневековые города с фахверковыми домиками.

Автор фото, Getty Images

Підпис до фото,

Живописные пейзажи юго-запада Германии приглашают в автопутешествие

Безупречный автобан, который рассекает эту красоту на две половины — бесспорный повод для немцев наслаждаться своими изобретениями.

Автомобиль для немца — это не просто средство передвижения, это часть культуры, отмечает Винфрид А. Зайдель, основатель Автомобильного музея доктора Карла Бенца в поселке Ладенбург, где в конце концов поселилась семья автопроизводителя.

«Мы — нация коллекционеров, и я вижу на дорогах много ценных моделей», — говорит он.

По пути из Ладенбурга в Мюнхен, где расположена штаб-квартира Группы BMW, я проезжаю участок дороги, известной как «Романтишштрассе» или Романтическая дорога. Это — живописный путь длиной примерно в 350 км через Баден-Вюртемберг и Баварию.

Посетив шоурум BMW Welt и музей BMW в Мюнхене, я с восторгом уселась за руль арендованного мной Volkswagen Tiguan и выехала на огромный автобан с намерением выжать из него максимальную скорость.

К своему удивлению, я обнаружила, что ограничения скорости на немецких дорогах существуют. Но как интересно было увидеть это не на каком-то дорожном знаке, а непосредственно на панели моего «Фольксвагена»! Такую технологию я вряд ли увижу в ближайшие годы в любой конторе проката авто у себя в Канаде.

Через более чем сто лет после того, как Берта Бенц осуществила свое революционное автопутешествие, немцы все еще способы усовершенствовать его.

Хотите поделиться с нами своими жизненными историями? Напишите о себе на адрес [email protected], и наши журналисты с вами свяжутся.

Blue Origin Джеффа Безоса проиграла суд против NASA в деле о присуждении SpaceX контракта для отправки астронавтов на Луну

Многомесячная эпопея с оспариванием Blue Origin Джеффа Безоса победы SpaceX Илона Маска в конкурсе NASA по разработке лунных посадочных модулей HLS для «Артемиды» подошла к концу. Федеральный судья Ричард Хертлинг, который рассматривал дело, занял сторону NASA, отклонив иск Blue Origin.

Если вы все пропустили, вот кратчайший пересказ многомесячного конфликта в двух абзацах:

Blue Origin вместе с Dynetics претендовали на контракт с NASA по созданию лунного посадочного модуля HLS (Human Landing System), но проиграли компании SpaceX — NASA выбрало корабль Starship для первой высадки человека на Луну в XXI веке. Создание HLS — один из важнейших этапов амбиционной американской лунной программы «Артемида» с возобновлением пилотируемых миссий и колонизацией спутника, в которой на сегодня участвует девять стран, в том числе и Украина. По плану NASA, модуль HLS будет стыковаться с окололунной станцией, садиться и взлетать с поверхности Луны, а также доставлять на Луну необходимые приборы и инструменты.

Попытки договориться с NASA об участии посадочного модуля Blue Origin в лунном проекте «Артемида» в обмен на скидку в $2 млрд и оспорить победу SpaceX в Счетной палате США (GAO) ни к чему не привели, не считая несметное количество шуток и мемов. И тогда Blue Origin, вдобавок к сомнительным антиконкурентным практикам, обратилась с иском против NASA в Федеральный претензионный суд (COFC). На время рассмотрения иска работы по созданию лунной версии Starship были приостановлены. Решение по делу должны были вынести до 1 ноября.

4 ноября судья Ричард Хертлинг вынес краткое постановление, отметив, что ходатайство Blue Origin о вынесение решения в ее пользу отклонено.

Судебное решение пока не опубликовано —  финальный вариант утвердят после того, как все вовлеченные стороны предоставят суду свои замечания (до 14 ноября).

В Blue Origin подчеркнули, их иск к COFC обращает внимание на важные проблемы безопасности в процедуре конкурса Human Landing System, которые еще предстоит решить. В NASA в свою очередь заявили, что в ближайшее время у частных компаний появятся новые возможности сотрудничать с федеральным агентством в обеспечении долгосрочного присутствия человека на Луне в рамках программы Artemis. Напомним, в сентябре NASA анонсировало новый конкурс — SpaceX, Blue Origin и еще три компании получат $146 млн на разработку лунных посадочных модулей для «Артемиды».

Судя по комментарию Джеффа Безоса, новых исков по этому делу больше не будет.

Not the decision we wanted, but we respect the court’s judgment, and wish full success for NASA and SpaceX on the contract. pic.

twitter.com/BeXc4A8YaW

— Jeff Bezos (@JeffBezos) November 4, 2021

«Не тот результат, на который мы рассчитывали, но мы уважаем решение суда и желаем полного успеха NASA и SpaceX по контракту».

Глава SpaceX Илон Маск отреагировал на решение суда в свойственной ему манере — с юмором. На своей страничке в Twitter он опубликовал мем с судьей Дреддом.

pic.twitter.com/deqktTvS3U

— Elon Musk (@elonmusk) November 4, 2021

Мед-арб и арб-мед — Юридична Газета

Если с термином «медиация» многие юристы, психологи, конфликтологи и другие специалисты, работающие с конфликтами, знакомы, то термины «мед-арб» и «арб-мед» все еще редко встречаются в прессе, не говоря уже о применении данных практик в нашей стране.

Маєте Телеграм? Два кліки — і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

«Мед-арб» (англ. med-arb) – «медиация – арбитраж» представляет собой комбинированную процедуру АРС, которая начинается как медиация, а при невозможности разрешения спора данным способом передается на рассмотрение в арбитраж.

«Арб-мед» (англ. arb-med) – «арбитраж – медиация» – также комбинированная процедура, в процессе которой стороны сначала начинают арбитражное разбирательство, однако после выяснения вопросов, по которым возможен компромисс или сотрудничество, передают их на разрешение через процедуру медиации.

При мед-арбе сторонам предлагают возможность участвовать в процессе, заранее договариваясь, что если они не смогут прийти к соглашению, то процесс перейдет в арбитраж. При арб-меде также оговаривают, что в случае, если в процессе станет очевидным возможность взаимных договоренностей, то возможна опция его перехода в медиацию.

Как правило, при мед-арбе лицо, выступающее медиатором, затем действует в качестве арбитра. Преимуществом в данном случае является тот факт, что если спор передается в арбитраж, исключается необходимость заслушивания арбитром объяснений сторон, уже изученных им на стадии медиации. К недостатку можно отнести проблематичность с откровенностью в случае, если стороны решат, что при переходе к арбитражу определенные сведения будут не в их пользу.

Что влияет на выбор сторонами спора одного из двух «гибридов»? По мнению практиков, на выбор сторон мед-арба или арб-меда влияют две переменные – сила судебного решения и важность сохранения отношений. Если предпочтение сторонами отдается важности сохранения взаимоотношений, то они выбирают мед-арб, если же в приоритете сила судебного решения – то арб-мед.

Такое сочетание двух разных видов АРС – медиации и арбитража – используется в разных странах и имеет целый ряд особенностей.

Глобальные рынки – уже не что-то далекое для бизнеса. Но стоит знать секреты и наступать.: Роберт Купман. | Экономика

Всемирная торговая организация — это площадка, где каждое государство имеет возможность отстаивать собственные национальные интересы. Для этого созданы равные правила, основанные на общем понимании процесса торговли. Работа этих правил обеспечивает более стабильную среду международной торговли для всех ее субъектов. 

Но наличие этих правил не означает, что члены ВТО полностью подчиняются им. Правила работы организации – это продукт сотрудничества. Соответственно, если тот или иной член не согласен с определенными правилами, предложенными другим членом, он может их обжаловать. 

Даже если вы проиграли в споре совсем не обязательно вносить изменения в вашу внутреннюю политику. Если же какая-то сторона пожаловалась на ваши действия, она получает право установить определенные компенсаторы, чтобы не потерять конкурентного преимущества. 

Работа ВТО – это сложный механизм взаимодействия, но организация отнюдь не вмешивается в суверенитет государств-членов. Основа работы ВТО – общее понимание единства правил, их пользы для всех сторон. Они устраняют неопределенность, которая вредит международному бизнесу. Когда эти принципы и правила известны и понятны, экономическим субъектам проще и удобнее конкурировать. 

Как эффективно отстаивать национальные интересы 

Для этого нужно активно приобщаться к работе ВТО, использовать эту площадку, где и представлять национальные интересы. Часто это процесс переговоров и достижения компромиссов. Следует вступать в переговоры, обмениваться какими-то взаимными преференциями. Главное – это настроенность на конструктив. 

Сотрудничество в рамках ВТО — продукт диалога, переговоров и достижения компромисса, который устроит все стороны. В конце концов, это приводит к улучшению состояния деловой среды. И никто не отказывается от защиты собственных интересов. Конкретно в этом балансе лежит база для конкурентоспособности в глобальной экономике. 

Сложно быть конкурентным без участия в мировой торговле, в цепях добавленной стоимости. Конечно, есть разные уровни конкурентоспособности, как на внутреннем, так и на внешнем рынке. Однако неправильно думать, что если ты умеешь это хорошо делать своими силами — делай это сам. 

Секрет успеха в мировой торговле — умение находить альянсы, искать связи с другими странами, в том числе через механизмы ВТО. Уверяю, что это очень положительно отразится на конкурентоспособности Украины в будущем. 

Успешный бизнес на внешних рынках 

Государство должно сосредоточиться на создании надлежащей инфраструктуры: как физической, так и информационной. Правила, а также сильные государственные институты также необходимы для того, чтобы украинские компании могли успешно конкурировать на международных рынках. 

Украина также должна расширить процессы диджитализации, в том числе в сфере регулирования криптовалют. Безусловно, криптовалюты — рискованное направление. Но благодаря этой отрасли Украина может совершить квантовый скачок. Для этого необходимо создать инфраструктуру цифровых торгов с использованием цифровых инструментов. 

Эксперты говорят, что Украина имеет мало компаний, которые успешно экспортируют свою продукцию в мире, и это абсолютно типичная картина.

В любой стране экспортеры находятся в меньшинстве. Но чтобы дать возможность малым компаниям экспортировать, нужно уменьшать стоимость вхождения на новые рынки. 

Использование цифровых технологий позволяет устранить вопросы с бумажным документооборотом и множество других моментов. Все это существенно упрощает доступ к экспортным рынкам, что может побуждать большее количество компаний по экспорту собственных товаров и услуг. 

Украина уже смогла добиться достаточно большого роста экспорта, но у бизнеса и чиновников возникают вопросы об условиях этого экспорта. Хочу напомнить, что 75-80% международной торговли осуществляется по правилам ВТО и соответственно по тарифной политике в рамках ВТО. Поэтому здесь важно помнить о возможностях, которые открывают площадки организации. 

Но кроме тарифов есть еще вопросы логистики. Это способность портов, дорожной логистики, пропускная способность инфраструктуры, что является непременным залогом успешного экспорта. Украине следует развивать среду внутренней логистики, информационного обеспечения внутренней логистики.

Именно здесь на помощь приходит диджитализация. 

Экспортная стратегия Украины 

Остальные страны должны понимать, что Украина может предложить на мировом рынке. Изучение внешнего спроса также позволяет выходить на более крупные рынки. Но это работает в обоих направлениях: нужно изучать, что хочет мир от вас, искать свою нишу. 

Готовность тщательно изучить, что хотят рынки и как адаптировать собственное производство, абсолютно необходимы для достижения успеха. Но стоит думать не только об определенной наступательной политике, но и о защите собственных интересов: где Украина видит возможности, какие вызовы на этом пути? 

Многие страны сейчас активно защищают свой внутренний рынок. Куда эффективнее действовать не с позиции обороны, а с позиции нападения. Показательный пример этому – Израиль и Сингапур, которые проводят достаточно бескомпромиссную наступательную политику в международной торговле. 

Для этого правительство и бизнес должны оставить в прошлом старые подходы, изменять собственный менталитет, быть готовым смотреть как внутрь страны, так и внимательно следить за происходящим снаружи.  

Колонка публикуется в рамках информационного партнерства LIGA.net с Киевским международным экономическим форумом, который состоялся 7-8 октября 2021 года. Роберт Купман — спикер форума, участвовавший в тематической панельной дискуссии «Как побеждать в конкуренции на глобальных рынках?». 

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.

Статьи, публикуемые в разделе «Мнения», отражают точку зрения автора и могут не совпадать с позицией редакции LIGA.net

NATO Speech: Генерального секретаря НАТО Яапа де Хооп Схеффера на Мюнхенській конференції з питань безпеки

Генерального секретаря НАТО Яапа де Хооп Схеффера на Мюнхенській конференції з питань безпеки

Дозвольте мені спочатку привітати пана Вольфганга Ішингера з успішною організацією сьогоднішньої конференцію. Цими днями не можна відкрити жодну газету, чи то національну, чи міжнародну, щоб не прочитати статтю, або передовицю, або коментар про те, що в ці вихідні відбувається в цьому залі.

Раніше я виступав не тематику Афганістану. Те, що я сьогодні вранці виступаю на іншу тему не означає, що місія Міжнародних сил сприяння безпеці (МССБ) втратила першочерговість для НАТО.

Втім, основним завданням НАТО протягом її 60-річної історії було гарантування безпеки, стабілізація та просування демократії на євроатлантичному просторі. Це залишатиметься нашою основною метою і в майбутньому.

Я погоджуюсь з багатьма тут присутніми, що ми зараз переживаємо важливий перехідний момент, переосмислюючи, «як саме» має забезпечуватися безпека в ХХІ столітті.

Цьому є чітке пояснення. В Сполучених Штатах Америки новий уряд, який має свіжі ідеї, і про деякі з них ми дізнаємося з виступу віце-президента Байдена, коли настане момент. Росія хоче, щоб її почули, щоб її інтереси були враховані, причому з дедалі більш широкого кола питань. А в самій НАТО незабаром розпочнеться ґрунтовна дискусія стосовно  того, як мають розподілятися ролі у ХХІ сторіччі. Це буде відображено у новій Стратегічній концепції Альянсу.

Дозвольте мені стисло висловити моє бачення того, яким чином має відбуватися перехідний період у справі підтримання євроатлантичної безпеки, і як нам цього досягти.

На мій погляд нам необхідно суттєво поглибити партнерські відносини — між Росією та Заходом з одного боку та відносини між США та Європою, з іншого боку. Тут я маю на увазі насамперед міцніший ЄС. Провідна роль в обох випадках належить НАТО.

Почну з Росії.

Мені вбачається істотний потенціал побудувати міцні відносини між Росією та Заходом, які ґрунтувалися б на довірі, насамперед в галузі протиракетної оборони, контролю над озброєннями, з питань Ірану та Близького Сходу, в енергетичній галузі, стосовно Кавказу, Центральної Азії та Афганістану.   

Цілком очевидно, що є чимало можливостей досягти  реального, відчутного прогресу з таких питань: 

• Контроль над озброєннями (Договір про звичайні збройні сили в Європі, Договір про стратегічні наступальні озброєння, Договір про ядерні сили середньої дальності).
• Я вбачаю трансатлантичну співпрацю в галузі протиракетної оборони цілком реальною, навіть без необхідності занадто радикально змінювати менталітет. Це, на мою думку, призвело б того, що ті, хто може загрожувати Європі ракетами двічі замислилися б перш, ніж щось заподіяти, як у військовому, так і в політичному плані.
• Ми могли б також наростити нашу співпрацю у проведенні таких операцій, як та, що нині триває в Афганістані і навіть ширше. Це моє переконання. Одним із чудових прикладів могла б стати боротьба з піратством.

Але – ось вам і «але» – для цього одного лише нашого бажання не досить. З обох сторін повинна бути присутня готовність до компромісу для того, щоб змінити поточний стан речей.

Я вже згадував про контроль над озброєннями. Буду відвертим: Росія створює правовий прецедент, пропонуючи переглянути чинні договори у сфері контролю над озброєннями.

Президент Медведєв також висловив пропозицію про перегляд євроатлантичної архітектури безпеки. Керівники багатьох держав публічно заявили, що готові взяти участь у цій дискусії, і я є одним із них.

Але я не розумію, як може йтися про серйозну дискусію з такого питання, як нова архітектура безпеки, в якій, за його ж словами, Президент Медведєв надає ключового значення такому поняттю, як «територіальна цілісність», коли Росія проти волі Грузії будує на її території свої військові бази. 

Цей факт не можна ігнорувати, і нова європейська архітектура безпека не може будуватися на такому ґрунті.

Ми маємо відступити від ідей «Великої гри» ХІХ століття стосовно розподілу сфер впливу. У мене викликають стурбованість будь-які спроби позбавити демократичні європейські держави їхнього права самостійно визначати, якими мають бути їх відносини з НАТО. 

Мене також турбують заяви Президента Киргизької Республіки, зроблені в Москві, про закриття бази ВПС Манас для Збройних Сил США.  Росія підтримала мандат ООН, яким було санкціоновано наші дії в Афганістані. Вона також запропонувала транзит своєю територією припасів для забезпечення нашої місії. Це, щонайменше, не збігається із тією важливою підтримкою, яку сама Росія надає місії НАТО.

Моя точка зору така. Ми маємо нагоду побудувати нові, більш довірливі та прагматичні відносини з Росією – розставити крапки над «і» з питань контролю над озброєннями, протиракетної оборони, співпраці в галузі операцій.  Але щоб ці відносини стали справді міцними, вони повинні бути «вулицею з двостороннім рухом».

Цей самий вислів – «вулиця з двостороннім рухом» можна вжити і стосовно знаходження нового співвідношення у відносинах між США та Європою, зокрема, в рамках НАТО.

Як на мене, Канцлер Німеччини Меркель та Президент Франції Саркозі взяли правильний тон у своїй спільній передовиці, надрукованій на початку тижня.  Ми повинні шукати нового балансу у трансатлантичних відносинах, так щоб лідерство і тягар розподілилися більш справедливо між США та Європою.

Дозвольте мені повторити останню фразу: «лідерство і тягар». Вони неподільні. Мене щиро турбує ситуація, коли я чую про те, що США планують продовжувати здійснювати суттєвий внесок в Афганістані, тоді як інші держави Альянсу вже відкидають можливість збільшення своєї ролі. 

Це негативно позначається на політичній складовій операції. Це також призводить до того, що заклики почути Європу в Вашингтоні стають менш чутними.

Канцлер Меркель та Президент Саркозі цілком справедливо вказують насамперед на Європу. Вони зазначають необхідність спільних рішень, конкретного потенціалу та – найважливіше – готовність його застосовувати на практиці. 

Ось що я хочу сказати:  у трансатлантичних відносинах, наші прагнення до здоровішого, більш надійного партнерства можуть виповнитися лише за умови, що обидві сторони докладуть до цього зусиль. Адміністрація Президента Обами вже здійснила багато з того, про що просили європейці, наприклад, заявивши про закриття Гуантанамо та серйозно замислившись над питанням кліматичних змін.  Європа теж повинна прислухатися: коли Сполучені Штати Америки шукають серйозного партнера, їм не потрібні поради. Їм потрібен, і вони на це заслуговують, партнер, який би розділив з ними важкий тягар.

А що це означає для самої НАТО? Дуже своєчасне питання тепер, коли ювілейний саміт НАТО у Страсбурзі та Келі – або в Німеччині краще назвати цей саміт «Кель-Страсбург» – вже не за горами. Я очікую, що на цьому саміті ми розпочнемо процес перегляду Стратегічної концепції Альянсу, а також проаналізуємо усі ці фундаментальні питання.

Дозвольте мені зробити кілька зауважень щодо того, які, на мою думку, кроки повинен
включати цей процес.

По-перше, відносини Росія – НАТО. Вчора ввечері я мав розмову з Сергієм Івановим. Ми обговорили заходи щодо відновлення наших відносин. Я переконаний, що Рада НАТО – Росія (РНР) має значний потенціал, хоча Росія і НАТО ще мають подолати довгий шлях разом. Це має підтвердити нова Стратегічна концепція Альянсу.  

По-друге, відносини НАТО – ЄС мають істотно поліпшитися. Ситуація, з якою ми зіткнулися нині, є, напевне, одним із моїх найбільших розчарувань на посаді Генерального секретаря НАТО. Якщо Ви поглянете на різні аспекти співпраці між НАТО та ЄС в районах операцій, як-то в Косові, Афганістані та інших регіонах, то побачите, що «мури», зведені між двома організаціями, є реальним недоліком і, правду кажучи, подекуди вони просто сюрреалістичні.  Все дуже просто: це має змінитися. Ми подвоюємо наші зусилля, витрачаємо кошти, і ми все ще далекі від того, щоб цілковито реалізувати потенціал наших відносин.    

Афганістан є чудовим прикладом цього. Військові зусилля повинні супроводжуватися цивільною допомогою, і ЄС відграє в цьому плані істотну роль вже зараз. Але ми не в змозі узгодити стратегії двох організацій! Як я сказав, це сюрреалізм і пуста витрата коштів.

У новій Стратегічній концепції також має бути затверджено нагальну необхідність співпраці з іншими ключовими міжнародними установами, насамперед, такими як ООН, Африканський союз тощо.

Без сумніву, у новій Стратегічній концепції має бути розширене наше розуміння «основної діяльності» НАТО. Як я зазначив на початку мого виступу, зробити безпечнішим і стабільнішим євроатлантичний простір і поширювати в ньому демократію. Ми не повинні обмежуватися колективною обороною – ми маємо міркувати про колективну безпеку, а також людський вимір безпеки.    

У Стратегічній концепції має бути передбачено ключову роль НАТО, коли йдеться про захист від кібернетичних атак, які можуть бути такими ж руйнівними, як удари із застосуванням електромагнітних хвиль, відбивати які ми готувалися свого часу.     

НАТО має перебрати на себе реальні місії, ті, де Альянс може принести справжню користь, в справах енергетичної безпеки, наприклад, стосовно безпеки на морі або захищаючи основні маршрути постачання енергоносіїв. 

Вона має змусити Альянс замислитися та підготуватися до можливих наслідків кліматичних змін. Ці зміни є реальними, вони вже стаються. Ми, в Європі, їх не уникнемо. 

Ось галузі, в яких Альянс має реальні шанси принести справжню користь. Сподіваюсь, що усі, хто матиме можливість долучитися до написання та узгодження цієї нової Стратегічної концепції глибоко вивчать можливості, про які йшлося. Я глибоко переконаний, що ці заходи зроблять євроатлантичний простір безпечнішим. Саме в цьому полягає завдання усіх нас, присутніх сьогодні на цьому поважному зібранні. 

Бичко А.К., Бичко І.В. Феномен української інтелігенції: Спроба екзистенціального дослідження.

2. На українських інтелектуальних теренах:
історичний погляд

     Фундамент українського менталітету закладався у X — XII ст. в Київській Русі в ході творчого діалогу міфоепічної свідомості з візантійським християнством (насамперед з елліно-елліністичним світоглядним ядром останнього). При цьому йдеться про власне русичів (або русь) — мешканців середнього Подніпров’я, людності, що входила до полянського союзу племен. Саме їх давні літописи називали Руссю («поляне, зовомая Русь), решту населення києво-руської держави, літописи, як відомо, називали «словене». Тим то предки майбутніх московитян (згодом росіян, великорусів), хоч і входили територіально до держави Київська Русь, формували свою ментальність (як, до речі, і деякі інші етнічні спільноти — слов’янські і неслов’янські — Київської Русі) у відмінних від власно русичів (полянського союзу племен) умовах. Результатом діалогу був творчий синтез позицій його учасників — та проте синтетичний характер києворуської культури зовсім не говорить про однорідну механістичність (чи «монотонність») цього «синтезу». Синтез виявився активно-вибірковим насамперед з боку києворуського його складника, про що свідчить хоча б слов’яномовна (а не грекомовна) його (синтезу) форма. Інакше кажучи, києворуська культура (і менталітет), що народжувалися в діалозі з візантійським християнством, інтегрували в себе лише ті елементи останнього, які виявлялися «співзвучними» світоглядно-ментальним орієнтаціям києворуської («полянської» наcамперед) людності. А чим же визначалися самі ці орієнтації?
     Поляно-руська (праукраїнська) етнічна спільнота, як відомо, сформувалася на грунті давньої (ще з трипільських часів) автохтонної землеробської цивілізації. Праця ж на родючих землях українського Степу та Лісостепу сприяла (на відміну від природних умов північно-східних околиць Київської Русі) сформуванню малих соціальних груп. Дорослі діти не залишались (як це було на [30] північному сході) у батьковій родині, а утворювали свої сім’ї. Звідси властивий ще праукраїнцям індивідуалізм, поєднаний з ідеєю рівності, з повагою до окремого індивіда та його свободи, гостре неприйняття деспотизму, абсолютної монархічної влади. Тому на світоглядно-ментальному рівні український національний характер виявляється у домінуванні в ньому екзистенціальних (орієнтованих на окремішне людське існування в усьому розмаїтті його емоційно-психологічних виявів) мотивів, у плюралістичному (поліфонічному) баченні навколишнього світу, у діалогічному спілкуванні з природним і людським оточенням. Діалог з природним довкіллям виявляється в емоційно-шанобливому ставленні до землі, рідної природи в цілому і, як наслідок, надзвичайній працездатності і працелюбстві української людності. У зв’язку з останнім часто говорять про «антеїзм» (слово походить від імені давньогрецького міфічного персонажа Антея, який черпав свої життєві сили у постійному зв’язку з матір’ю-землею) як специфічну рису українського менталітету. До сказаного слід додати ще одне — тривале (ще з «кіммерійських» часів проживання на межі ворожого кочового степу виробило у наших пращурів специфічне «екзистенціально-межове» світовідчуття — гостроемоційне переживання сьогоденності життя, життєлюбність, поетичне, пісенно-ліричне сприйняття зокілля, пріоритет «серця» над «головою». Це дало підстави говорити про «кордоцентризм» (від лат. cordis — серце) українського національного характеру.
     Говорячи про національний характер того чи іншого народу і, відповідно, про національний (етнічний) менталітет, не слід розуміти цей феномен у натуралістично-біологічному тлумаченні, цей феномен має соціально-історичний грунт. «Національний характер, — читаємо у відомого українського культурного діяча І. Лисяк-Рудницького, — тотожний із своєрідним способом життя, комплексом культурних вартостей, правилами поведінки та системою інституцій, які притаманні даному народові. Національний характер формується історично… Після того, як національний характер встиг скристалізуватися, він звичайно виявляє чималу стабільність і уміння відкидати або асимілювати підривні впливи…» [29; 511]. Отже «близкість» (чи «далекість») тих або інших етнічних спільнот визначається соціально-історичними, а не біологічно-генетичними чинниками. [31] Імперська ж традиція (царська і радянська) твердячи про «близькість» українського етносу до російського, наголошує на останніх (мовляв українці і росіяни вийшли зі «спільної колиски»). Проте навіть і у біологічному плані (не кажучи вже про соціально-історичний) «близькість» українців і росіян не така вже й «тісна», як про це прийнято думати — адже групи крові, які підлягають законам спадковості Менделя, показують, що українці майже не мають групи «В», в той же час 90 % у них становлять групи «АВ», «А», «О». Москалі і монголи, навпаки, до 80 % мають групу «В» при майже повному браку інших груп крові [38; 102] .
     Звичайно, говорячи про унікальність національного характеру і менталітету народів (у тому числі й українського), не слід цю унікальність абсолютизувати. Знов пошлемося на Лисяк-Рудницького, який підкреслює, що «національний характер не являє собою чогось абсолютного, унікального й оригінального, але радше індивідуальну комбінацію прикмет, які широко поширені у світі й спільні багатьом народам. Це спостереження важливе з методологічного погляду. Стверджуючи й оцінюючи подібності та різниці, що існують між націями, та застосовуючи порівняльну методу, ми спроможні здефініювати відносну оригінальність даного національного типу й ступінь його спорідненості з іншими народами» [29; 511].
     Національний характер, менталітет українців зі всією специфічністю сформувався під впливом специфічних обставин їх історичної долі, серед яких одне з провідних місць належить ситуації своєрідного розташування України «між Європою і Азією», «між Заходом і Сходом». З огляду на суспільно-політичне життя Україна є типовою європейською країною: «Державність Києва носила на собі виразну печать духа свободи. На це склалися наступні чинники: суспільний лад, що його характеризували договірні відносини; пошанування прав і гідності індивідума; обмеження монархічної влади князя боярською радою й народним вічем; самоуправне життя міських громад; територіальна децентралізація на квазіфедеративний кшталт. І цей свободолюбний, європейський по своїй суті, дух притаманний і українським державним організаціям пізніших епох.» [29; 519]. [32]
     Проте, досить виразною є і «східна» («орієнтальна») сторона українського національного характеру. І. Лисняк-Рудницький вказує на два різних джерела орієнтальних впливів — східне християнство з його візантійськими культурними традиціями і світ євразійських кочовиків, номадів. «„Схід» євразійських номадів, — пише Лисняк-Рудницький, — мав подвійний вплив на формування українського національного характеру: по-перше, як гальмуючий чинник на шляху нормального поступу країни, по-друге, через сильну оборонну реакцію з боку українського народу. Проте, це ще не робило самої України євразійською. Іншими словами, євразійська кочова стихія діяла на український народ ззовні, але вона не була „інтерналізована», вона не стала складовою частиною українського національного типу. Другий великий східний вплив, — грецька (візантійська) релігійна культурна традиція, — діяв зовсім відмінним способом: з середини, формуючи саму духовність суспільства» [29; 517]. Отже, Київська держава «поєднувала переважно східню, грецько-візантійську релігійну і культурну традицію з переважно західньою суспільною і політичною структурою…» І далі: «Етнос і естетичне чуття українського народу закорінені в духовній традиції східного християнства. Але поскільки країна рівночасно була у своїй соціальній і політичній структурі частиною європейського світу, поскільки українці прагнули синтезу між Сходом і Заходом. У релігійній сфері це зробило Україну класичною країною унійної традиції. Але ця тенденція була притаманна всім українцям, а не тільки католикам східного обряду. Вона сильно позначалася на більшості українського народу, що дотримувався православія, а також серед українців-протестантів. За приклад може служити Київська Академія, розбудована митрополитом Петром Могилою, що стала головним інтелектуальним центром цілого греко-православного світу та у своїй організації й програмі йшла за прикладом західних університетів. Ця тенденція знайшла свій вираз і в мистецтві, в стилі українського (або козацького) барокко, який в оригінальний спосіб сполучав візантійські й західні первні»[29; 519, 520]. [33]
     Названі обставини досить виразно окреслюються вже на ранніх етапах становлення специфіки української інтелектуальної верстви в процесі прийняття Руссю християнства. Адже для запровадження та поширення нової релігії, яка, нікуди правди діти, з великими труднощами намагалася потіснити поганство, що, зрештою, так і не вдалося до кінця (недаремно ж віками на території Русі існували два «образи світу» — поганський та християнський, так зване «двовір’я»). Необхідні були знання про цю релігію — її догматику, її обрядовість.
     Це і змусило князів київських провести ряд заходів, спрямованих на реалізацію цих завдань. Це було — запрошення візантійських священиків та проповідників, перекладання ряду християнських праць, їх активне поширення, організація монастирів, будівництво храмів і навіть організація освіти, в даних умовах, за прикладом Візантії — чисто релігійного порядку. «Ми не можемо сказати — який процент жителів користувався тоді цими засобами просвіти, але бачимо, що в Києві були люди на той час освічені, що там існували літературне та розумове життя, а читання користувалося високою повагою. Гідне уваги судження літописця, який, прославляючи Ярослава за його сприяння книжності, порівнює його заслуги з заслугами самого Володимира, який охрестив руський народ. Володимира він уподоблює зоравшому ниву, а Ярослава — сіячу» [35; 102-103], підкреслює М. Костомаров.
     Усе це сприяло надзвичайно значному поширенню духовної книжної культури, що, в свою чергу, започаткувало появу та формування нової інтелектуальної сили на території Русі.
     Носіями її в Русі було духовенство. Воно було поставлено в досить складні соціальні умови, — з одного боку, воно повинно було викладати «істинне» (тобто «візантійське») християнство, а, з другого, цей візантійський варіант багато в чому вступав у суперечність з ментальністю русичів.
     Адже відомо, що в X—XI ст. в період свого найвищого розвитку Візантія досягає небувалої могутності. Їй належали Антіохія та Північна Сірія. Армія її стояла на Євфраті. Її верховенство визнавали Вірменія та Грузія. Візантійський флот надійно захищав Південну Італію від арабів, стояв біля берегів Сіцилії. Тривала [34] боротьба з Болгарією завершилася її повним завоюванням та перетворенням у Візантійську провінцію. Верховну владу Візантії визнавали Далмація та Сербія. Могутність її була величезною.
      Сила ця утримувалася зсередини завдяки суворо регламентованій ієрархічній системі, яка очолювалася імператором, що, у свою чергу, був верхівкою «динаттів» («сильних», «могутніх»). Ці могутні в основному отримують багатства не стільки від володіння землею чи особистим майном, скільки від участі в управлінні державою, що давало їм законну, реальну владу над населенням. Тому всі прагнули потрапити на державну службу, не лише чиновництво Константинополя, але й численні провінціали. Склалося 18 класів посад, які були об’єднані в п’ять розрядів і кожному розряду відповідав певний титул. Титули могли даватися й окремо від посади й були не обов’язково пов’язані зі службою, вони продавалися і давали пожиттєвий прибуток. Вищі чиновники отримували велику платню, нижче чиновництво мало просувалося по службі. Таким чином створилася сувора ієрархія бюрократичного столичного апарату, зацікавлена в стабільності цієї ієрархічності. Усе це сприяло представникам Македонської династії зміцнити єдиновладність, до кінця ліквідувати залишки законодавчої влади сенату — синкліту. Лев VI писав у 78-ій новелі: «…постановляємо знищить закон, залучаючий сенат до законодавства, тому що обставини показали його непотрібність з того часу, коли царська влада взяла керівництво всім виключно на себе».
     Спираючись на цей принцип, виробляється певний імператорський патріотизм, який зміцнювався та спирався на економічно-культурні переваги над багатьма європейськими народами.
     Звідси ж і концепція візантійської влади імператора як верховного глави та «батька» єдиної сім’ї народів та держав, що входять чи входили у Візантійську імперію. Звідси ж проголошення історичного та юридичного права Візантії на всі ці території та завдання їх повернення як кінцева мета візантійської державної політики. Ці ідеї підтримувалися і константинопольським патріархатом, який проголошував себе керівником сім’ї християнських народів, важливим інструментом виховання імператорського патріотизму. Тим більше, що в боротьбі з, так званими, іконоборцями та іконопочитателями церква виробила чітку тактику цієї боротьби, починаючи з теоретично-полемічної богословської літературної [35] та ораторської діяльності, і завершуючи практикою віротерпимості щодо різних народів, що, на відміну від західного напрямку християнства, виразився в дозволі богослужіння не тільки грецькою мовою. Прикладом цього є діяльність знаменитих «солунських братів» — Кирила та Мефодія, які, як відомо, були не тільки творцями слов’янської писемності, але й започаткували поширення християнства серед низки слов’янських народів, перекладу Біблії та богослужебних книжок слов’янськими мовами, а також потоку перекладної візантійської літератури.
     Слід зазначити, що місіонерська діяльність візантійської церкви досягає небаченого розмаху в другій половині IX — середині X ст. При цьому місіонерською діяльністю займалися візантійські купці, дипломати. Саме в цей час увага Візантії великою мірою спрямована на Київську Русь, що і завершилося поширенням християнства в цей період і прийняттям його та проголошенням державною релігією Володимиром Великим в 988 році.
     Київські князі, проте, підозрюючи (не без підстав) візантійське настирне місіонерство у прагненні встановити політичний (через релігійну сферу) контроль над Київською Руссю, всіляко ухилялися від безпосередніх контактів з заморськими місіонерами і більш охоче користувалися послугами болгарського православ’я — адже Болгарія, що прийняла християнство на століття раніше (але, на жаль, на час хрещення Русі була підкорена Візантією), встигла створити досить солідну слов’яномовну (перекладну і оригінальну) літературну базу. Тим самим вдалося більш адекватно (в слов’яно-мовній формі) засвоїти зміст християнського вчення, що, в свою чергу, сприяло ефективному формуванню специфічно київського варіанту християнської цивілізації і, крім того, дозволяло великою мірою послабити ідеологічний (і політичний) імперський тиск Візантії на Русь. Тим то на перший план у києворуському християнстві виходить його київська (поляно-руська) специфіка.
     Тому вже рано до творчої праці формування нової світоглядної парадигми залучається численна група руських людей, які досить швидко не тільки оволодівають таємницями візантійського мистецтва, богослов’я та догматики, але й, переносячи на руський грунт, значно видозмінюють їх зміст, якому часто надається нового звучання. [36]
     Одним із перших це розпочав і зробив Іларіон — перший руський митрополіт, автор «Слова про закон і благодать», написаного десь між 1037 та 1057 роками. Деякі дослідники творчості Іларіона вважають його причетним до літописання руського [53; 31-36], визнають автором «Молитви», «Сповідання віри», фрагменту повчання священикам. Проте, саме аналіз «Слова» дає можливість виділити ті основні проблеми, навколо яких концентруються духовні інтереси, інтелектуальне життя Київської Русі. Зрозуміти значення ідей, викладених Іларіоном, оцінити їх значення можливо лише в світлі тієї давньої епохи.
     Мірилом інтелектуальної досконалості IX—XII ст. в ойкумені був рівень Візантійської культури. Саме в часи прийняття християнства Київською Руссю Візантія переживала епоху так званого Македонського Відродження (IX — X ст.), пов’язаного з посиленням інтересу до античної спадщини. Зрештою, це був особливий інтерес, в основному «прагматичного порядку». Це виражалося в тому, що візантійці не прагнули зрозуміти ідеї античних мислителів. Вони брали у них те, що вважали за потрібне, спотворюючи при цьому дійсний зміст праць. Тому звертання до античної спадщини мало в основному формальний характер. Більше уваги було звернуто на реальний досвід та практичні знання в прикладних науках — медицині, математиці, хімії, практичній астрономії та інших. Усе це значно збагатило візантійське виробництво і сприяло піднесенню візантійської культури на найвищий тогочасний рівень.
     Відроджується світська освіта, література, громадянська історія, світська біографія. Поступово відходить на другий план агіографічна література, яка все більше набуває моралізуючого, релігійно-дидактичного характеру.
     На перший план виходить ідея нової спільноти, на відміну від античного «полісного» світобачення. Нова спільнота відкидала «поліфонізм» світу, пропонуючи єдність людей, які говорять грецькою мовою і тим самим є носіями найвищої культури та цивілізації, що втілилося в християнській релігії. При цьому значну увагу приділялося вихованню особистого патріотизму, почуття [37] індивідуальної відповідальності кожного громадянина перед владою, імператором, богом.
     Усе це створювало певний замкнений простір нової культури, носії якої сповнені відчуттям винятковості та обраності, що, зрештою, викликало неприязнь інших народів до «зверхності» візантійців.
     Світовідчування «нової єдності» знайшло певне втілення в візантійському мистецтві тих віків. Так, відтворюючи індивідуалізм, що був пов’язаний з цим світовідчуванням, візантійські церкви будувалися без розрахунку на великі маси людей; ні в якому разі не домінували над місцевістю, як західно-європейські собори. Створюється тип хрестольно-купольного храму, в якому зникають усі додаткові колони-опори, що розчленовували внутрішній простір. Тим самим створюється єдиний нерозчленований простір шляхом плавного «перетікання» склепіння в бічні склепіння, тим самим підкреслюючи єдність «земного і небесного», людини та бога, суспільства і християнської общини.
     Візантійська ікона та фрески були розраховані на спокійне індивідуальне зосередження, ніяк не на колективне містичне сприймання, як це було раніше. «Відображений в архітектурі, живописному оформленні внутрішньооздоблення храма світ уявлявся їм ще раннєсередньовічно-оптимістичним, коли перші страхи перед стихією, природою вже позаду, людина набула впевненості в своїх силах, сім’я та община були достатньо надійною опорою в житті індивіда, відчувалося певне усвідомлення неполяризованості, нерозколотості суспільства і світ уявлявся не стільки світом непримиримих протиріч, скільки світом відносного спокою» [36; 129].
     Іларіонове «Слово» пройнято таким світоглядним оптимізмом, що свідчить про досить грунтовне «входження» києворуських інтелектуалів у високу культуру епохи. Цей оптимізм, разом з тим, ніякою мірою не був ідентичний візантійському, бо за своїм змістом грунтувався на інших засадах. Фактично, був, певною мірою, запозичений сам методологічний принцип світоглядної єдності. Але, якщо у візантійських письменників цей принцип спирався на імперську ідею, виразником та втіленням якої проголошувалося християнство, [38] то для русичів з їх культурною поліфонічністю це було неприйнятним.
     Тому принцип єдності набуває свого, так би мовити, специфічно-державного, саме руського звучання.
     Так, обгрунтовуючи державну ідею Русі. Іларіон поєднує на перший погляд суперечливі проблеми — славу перших творців державності поганських князів та християнську смиренність тих державних діячів, які запроваджують цю релігію на терені Русі. «Похвалимо ж і ми по силі нашій малими похвалами велике і дивне створившого нашого учителя і наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, сина славного Святослава, які в роки володарювання свого мужністю і хоробрістю уславилися В країнах багатьох і понині перемоги і могутність їх споминаються і прославляються. Адже не в слабкій і безвісній землі володарювали, а в Руській, що звана і чувана є в усіх чотирьох кінцях землі» [26; 174].
     Якщо згадати, що в ці віки саме на Русі надзвичайно впливовим стає такий жанр усної народної творчості як билини, в яких найповніше втілилися народні принципи світовідчування, то зрозумілим стає прагнення Іларіона поєднати дві світоглядні картини світу на основі державної єдності русичів.
     Народні ідеали зафіксовані саме в билинах і відтворюють ті вищі моральні риси, якими, на думку народу, повинні володіти його герої. І лиш знайомство з ними дає можливість зрозуміти так би мовити «суперечливість» програми, яку висуває Іларіон.
     Так, християнський принцип єдності в Іларіона аж ніяк не суперечить епічно-билинній центральній ідеї єдності Русі, яка в билинах набуває різноманітного вираження — це і монументальна непорушність трьох билинних героїв, які стоять на сторожі «на заставі богатирській», охороняючи свою землю; це і непорушність їх особистістих характеристик — вічно могутній і непереможний Ілля Муромець; вічно мудрий і хитрий Добриня Нікітич; вічно «наскоком смел» — хоробрий і часто відчайдушно ризикований Альоша Попович. Зрештою принцип єдності виражається й у тому, що всі події немов би «стягуються» до єдиного центру — Києва, де б не відбувалася дія, а національна єдність при цьому виражена в так [39] званому етноцентризмі — Русь є мірилом Всесвіту. Звідси розуміння основних моральних цінностей, якими керувався народ на той час — це позитивна оцінка всього того, що відповідає принципу єдності і негативна щодо того, яке руйнує цю єдність. Навіть простір підпорядкований таким моральним характеристикам. Так, Русь, її територія є втіленням всього світлого та доброго. На краях же рідної землі, на її периферії — чужі країни, що є носіями темряви та зла. Там живуть темні сили, вороги — степовики-кочовики, які пізніше повністю ототожнювалися з татарами. Принцип єдності виражений і у часових характеристиках. Якщо природний просторовий центр епосу — Київ, то природнім часовим центром виступає доба X—XI сторіч, доба розквіту, своєрідного «акме» Київської Русі. Тому час в билинах ніби зупиняється, в них діють одні й ті ж самі герої, не старіючи і не змінюючись.
     Такий близький ще до міфологічного світосприймання епічний світогляд усе ж переживає період деміфологізації, коли з’являються певні конкретні історичні характеристики та факти. В билинах основними проблемами стають не космічні, як це було в міфології, а етнічно-державні. Ставляться і вирішуються питання — що є Русь, яке її місце серед інших народів. Русичі та богатирі, які є втіленням всього руського — це світ правди та добра. Зло ж виноситься за межі Русі — символічним втіленням їх виступають Змій Горинич, Соловей Розбійник, Ідолище Погане, образи запозичені з міфології, але вже практично позбавлені міфологічного змісту — адже не сили природи, як це було в міфології панують над людиною, а сама людина виступає могутньою фізичною та духовною силою, яка протистоїть жорстоким законам необхідності.
     Ці світоглядні особливості сприяли «переконструюванню» християнських догматичних установок, що було геніально реалізовано в «Слові про закон і благодать», коли обґрунтовується принцип етнічно-державної єдності, з посиланням на «героїв» — творців цієї єдності.
     При цьому Іларіон виділяє проблему «буття Русі в світі». Це відтворено уже в самій назві — «Про закон, що Мойсей дав, та про благодать, що Ісусом Христом була; і про те, як закон відійшов, благодать же й істина землю усю заповнила і віра на всі народи поширилась і до нашого народу руського дійшла; — і похвала кагану нашому Володимиру, від нього хрещені були: [40] і молитва до Бога від усієї землі нашої. Господи, благослови, отче!» [29; 8]. Тут чітко видно, все коло питань, які постали перед молодою державністю — місце у всесвітній історії, яка певною мірою втілена в законі Мойсеєвому і до тих конкретних завдань, які поставлені епохою перед Руссю.
     Іларіон знаходить місце Русі в контексті світовому — це творення нової людини, носія не мертвого закону, а людини «в путі до отримання вищої нагороди — божественної благодаті». «Закон був предтечею та слугою благодаті і істини; істина ж і благодать майбутньому вікові, життю нетленному. Як закон приводив його, хто підкоряється йому до благодатного хрещення, так і хрещення приводить людей до вічного життя. Мойсей і пророки сповістили про пришестя Христа, Христос же і апостоли його — про воскресіння і про майбутній вік» [75; 30].
     І лише в цьому — зміст нової державності, в тому, щоб вказати шлях кожній людині до її свободи, бо що ж таке свобода, як осягнення істини. Тому і славить Іларіон в своєму «Слові» активних борців за цю державність руських князів — Ігоря, Святослава, Володимира.
     Спираючись на світову культуру, Іларіон висловлює в контексті ментальності русичів ідеї, що були тими елементами індивідуалізації, що були пов’язані в Русі з демократично-вічевими нормами і які були спрямовані на вільне прийняття державно-громадських та християнсько-канонічних ідей кожним русичем свідомо.
     Якою далекою щодо цих ідей є інтерпретація, надана словам Іларіона багатьма прихильниками російського монархізму. Ось найбільш «завершена» у книжці Л. О. Тихомирова «Монархическая государственность»: «Всі впливи візантійської доктрини, наскільки вони досягли нас — приносили нам ідею самодержавної монархії. Подібно до того, як тепер вся доктрина „передових країн», яка представляє для сучасних росіян ідеал цивілізації, несе до нас ідею родного самодержавства, так в епоху виникнення Русі доктрина [41] „передова», доктрина „найбільш цивілізованої країни», несла теорію царського самодержавства» [66; 225].
     Кожному своє! Для України «Слово» назавжди залишилося скарбницею вільнолюбства, бо закликає до «нового» — свідомого прийняття цінностей ідей християнства, людинолюбства і, найголовніше, гордості за рідну землю; для Росії — це лиш підтвердження головної концепції російської державності — необмеженої царської влади, вірніше — царської сваволі.
     Крім Іларіона, який репрезентував нову інтелектуальну патріотичну силу на Русі, з’являється низка письменників, твори яких навіки ввійшли в скарбницю національної культури. З легкої руки ряду російських істориків була проведена дивовижна операція — всі події, які колись відбувалися в Києві, прищеплено до далекого, тоді ще в основному угро-фінського етносу, на основі якого зароджується та розвивається московська державність. Можна заперечити, що часто і робиться, щодо того, що сини київського князя Володимира Мономаха почали перетворювати маленьке село Москву у центр свого князівства і це, мовляв, дає право росіянам проголошувати Київську Русь «своєю вотчиною», ба навіть «прародиною».
     Але якщо б цей принцип поширити на історію державності, то настільки б поширилася територія Німеччини за рахунок членів царської фамілії лише в Росії, не кажучи вже про інші держави.
     Тому й інтерпретація української свідомості далеких часів Київської Русі була далека від того, який зміст вкладався в неї. Це стосується і творчості письменників тієї епохи.
     Враховуючи цей факт, стає зрозумілою розбіжність між аналізом українських вчених ідей києворуських мислителів та російських істориків, які, починаючи із «Степенної книги» і завершуючи «Историею государства Российского» М. Карамзіна та творів М. Погодіна ототожнюють Київ та Москву в давні часи, перемішуючи між собою території, століття та етноси, що, в свою чергу, стає підвалиною до ототожнення території України та Росії, перетворюючи українців в «малоросів».
     Тому необхідно звернути увагу на неросійське прочитання ідей києворуських письменників. [42]
     Якщо в природничих науках, і з цим не можна не погодитися, на Русі поширювалися в основному, компілятивні знання, почерпнуті з візантійських джерел, то в так званих гуманітарних науках розвиток ішов достатньо самостійно.
     Так, з Іларіона започатковується історіофілософська тематика. Ця тема стає основним змістом знаменитої «Повісті временних літ», далі ПВЛ. І хоч Нестору приписується нерідко її авторство, тільки ознайомлення з тим, хто взяв участь у створенні «Повісті», дає право стверджувати, що «висока» освіченість мала неабияку поширеність на Русі 1.
     Була певна специфіка такої освіченості. Не існувало станової замкненості, тому «високі» ідеї, почерпнуті з філософського, історіографічного та інших знань, якими володіли професіонали, були пронизані народними легендами, поганськими віруваннями, елементами народної усної творчості.
     Прикладом творчості такого порядку і є ПВЛ.
     Численні автори її поєднують, іноді досить химерно і суперечливо, «тілесні» характеристики героїв усної народної культури (легенди про Кожум’яку, ємшан-траву, «хитромудру» Ольгу, хлібосольство та могутню силу Володимира Великого і ряд інших) з духовними подвигами християнських святих та праведників. Звичайно, все це має характер суто національний і назавжди стає дзеркальним [43] відображенням не стільки фактів життя русичів, скільки їх «переживання» цього життя, їх менталітету.
     І що, особливо цікаво і важливо — це те, що при всій національній визначеності, ПВЛ «не випадає» з контексту світової тогочасної історіографії.
     Так, цілими великими шматками в Повісті відтворені сторінки із знаменитих Хронік Георгія Амартоли (грішника) Хроніки Іоанна Малали («ритора») і можливо, як зазначає О. В. Творогов, Хроніки Георгія Синкелли.
     Усі ці Хроніки мали енциклопедичний характер, в тексти був введений багатий матеріал з історії Риму та Візантії, деякі античні міфи, події Троянської війни. І все ж у них була закладена особливість, яка стала основним методологічним принципом для написання ПВЛ. Це було поєднання сакрального («священного») та профанного, «світського» трактування історії.
     Доведеться знов зробити певний відступ в історію питання, бо без нього неможливо зрозуміти внутрішній зміст тогочасної історіографії.
     Після Геродотовського розуміння історії як втілення божественної космічної гармонії та особистісного методу висвітлення історичних подій, притаманного передхристиянським римським історикам (Таціту, Светонію, Плутарху, Амміану Мерцелліну та іншим), коли історична правда зводилася до волі імператорів, в 221 р. Юлієм Африканом була написана «Хронографія», яка надовго запанувала в Західній Європі як історичний жанр. Це був помітний крок уперед, бо християнське бачення світу та його історичного розвитку спирається на певний об’єктивний метод, який пропонував відшукувати істину не в мотивах дій окремих людей, а в самих подіях, в їх рухові, що визначається модусом майбутнього. Таким чином історичний час «зтягувався» воєдино — адже сьогодення перебувало разом з минулим а саме минуле було сповнено змістом майбуття.
     Рушійною силою цього процесу виступає боже провидіння, яке діє щодо людства як зовнішня сила. Така концепція була обгрунтована Августином Блаженним (344 — 430 pp.), єпископом м. Гіппона в його знаменитій праці «De civitate dei» («Про град божий»). Августін висловлює не тільки ідею, але й накреслює своєрідну «логіку» нового історичного бачення, яке спиралося на алегоричне тлумачення біблійної розповіді про шість днів творіння. [44]
     Вважаючи, що від створення світу до втілення Христа пройшло 5500 років, Августін проголосив, що до кінця світу від цієї події залишилося 500 років. Вся ж історія розділяється на «шість віків» (відповідно до шести днів творення), яка й завершиться «страшним судом». За ним має наступити «сьомий вік», але він уже належить, до царства божого.
     Августін тим самим розробляє так звану «сакральну» історію. Він же започатковує й історію профанну (світську)*. До останньої він застосовує періодизацію, яку знаходимо в біблійній «Книзі пророка Даніїла» (III — II ст. до н. е.). За цією періодизацією існували, мовляв, три «світових монархії». При цьому Даниіл виділяє лише одну — Вавілон, а ті, що пізніше тлумачили його пророцтво, виділяли — персидську, греко-македонську та римську. А в IV ст. в коментарях Ієроніма римська імперія була проголошена такою, яка буде продовжуватися до кінця світу.
     Цим самим стверджувалася сакральність самої Римської імперії і обґрунтовувалося положення про те, що всі наступні політичні утворення повинні визнаватися «новим Римом» **. Тим самим Рим був включений до християнської історіографії.
     І все ж ця профанна історія була лише ілюстрацією до дійсної — сакральної, основною метою якої була оповідь про діяння Божі.
     Згідно до «Церковної історії» Євсевія Кесарійського (260/65 — 338/39 pp.), викладається універсальна історія різних народів, в центрі якої подія втілення Христа. Тому історична оповідь викладається відносно цієї головної події «до різдва Христова» та «після різдва Христова». В результаті людина середньовіччя жила в світі надзвичайно ускладненому, який включав в єдине коло дані досвіду та плоди нестримної фантазії. Універсум немов би подвоювався та потроювався, за речами приховувалися незримі «значення», за явищами — діяння безличі «сил», за словами — різниця «змістів» [5; 164].
     Таким чином відбулося певне поєднання сакрально-профанного бачення історії. На долю сакральної історії випадала «межовість» [45] — початок і кінець історичного загальнолюдського процесу, розуміння сутності якого не може бути доступним людській свідомості; на долю ж профанної — весь процес, який є дискретним, факти та події якого є просто проявом самого сакрального змісту. При цьому незмінними залишаються сакральні «шість віків», а от принцип «монархічного Риму» протягом віків переживав значну еволюцію. Так, після падіння Західної Римської імперії в 476 р. ідея Риму ототожнювалася з Римською імперією. Пізніше вона повертається на Захід, до Карла Великого, наступниками якого проголосили себе германські імператори, а його самого — прямим спадкоємцем Римських імператорів. І, зрештою, в XVI ст. вона використовується для обгрунтування Московської державності.
     І все ж з’являються й інші точки зору на історичний процес. Так Павел Диякон (VIII ст.) у своїй «Історії лангобардів» рішуче заявляє, що Римська імперія припинила своє існування. Тому він пропонує змінити традиційну профанну хронологію, яка починає датуватися від Риму (легендарного його заснування) на датування від дня народження Христа [62]. З цього часу хронологія, яка спирається на «різдво Христове», запропонована ще в 532 p., стає провідною в історіографії.
     Усе це сприйнято авторами візантійських Хронік, а від них — авторами «Повісті временних літ». Останніх особливо влаштовував той факт, що метою було написати Хроніку «…не для вузького кола знаті та освічених людей, а для широких мас, передусім для численного в Візантійській імперії чернецтва… Автор хроніки не ставив перед собою великих історико-філософських або політичних завдань. Він відмовився від мрії всіх візантійських авторів зрівнятися в красномовстві з уславленими істориками давнини — Фукідідом, Полібієм чи Тацітом. Він поставив за мету дати моральне, в дусі християнського благочестя, повчальне й у той же час захоплююче читання для широкої аудиторії читачів та слухачів. Слід відзначити, це завдання він виконав успішно.» [67; 21]. [46]
     Історична методологія, запропонована візантійськими хроністами, відповідала суспільним потребам Київської Русі щодо осмислення свого місця серед інших народів та держав Ойкумени. Тому цілком виправданим є введення до ПВЛ детального опису історії Риму та Візантії, починаючи з найдавніших часів, і античні міфи та Троянський епос, викладені в Хроніках Малали та Амартоли. Це явище цілком закономірне, якщо врахувати той факт, що світоглядні орієнтації русичів того часу перебували не в контексті християнського світобачення, а визначалися поганським світоглядом. Звідси стає зрозумілим чому Ніконіанські перші записи, які пізніше ввійшли в «Повість временних літ», починаються не християнською легендарною історією про заснування Києва Андрієм Первозванним, а переказами легендарно-фольклорного змісту про Кия, Щека, Хорива та сестру їх Либідь.
     І хоча для написання літопису було опрацьовано безліч джерел, починаючи від творів візантійського письменства: хронік, палеїв, життєписів, державних документів, договорів русичів з греками, оповідань наочних свідків, апокрифів та народних переказів і залишків народних пісень, усе ж основна ідея, тематика ПВЛ, як і Іларіона, одна — це гаряча любов до свого народу, держави, землі, що, зрештою, визначається і в самій назві літопису. Специфічним для ПВЛ є широке охоплення всього історичного загальнолюдського процесу, куди входить не лише Русь, але й усі «окраїнні землі», а також далекі і близькі народи та держави.
     При цьому виділяється той світоглядний принцип, який пізніше стає одним із основних у менталітеті українців — це орієнтація на моральні чесноти.
     Тому вже у ПВЛ ставиться завдання — навчити цих чеснот читача. Ця тенденція характеризує й інших письменників, найвизначнішим серед яких були Теодосій Печерський, Мніх Яків, Володимир Мономах.
     Особливе місце серед них посів Теодосій Печерський, який зміг надати осередкам середньовічної «вищої» культури та освіченості — монастирям як теоретично-канонічного, так і практичного оформлення.
     Ігумен Київського монастиря, суворий аскет та невтомний наставник печерської братії, у своїх творах виступає як «мудрий старець», хоча він прожив близько сорока років (біля 1034 —1074). [47] У ці роки загострюється боротьба за Київ між спадкоємцями Ярослава Мудрого, починається розпад державної єдності. Усе це викликало посилення внутрішньонестабільності в Київській Русі, що загострювалося ще й постійними нападами степу.
     Християнство в цей час лише «зовні» входить у життя народу, внутрішнє ж буття визначається, в основному, народним світосприйманням. Якщо таким чином навіть у міських центрах більшість приймала християнство зовнішнім чином, то чим далі від них, тим язичницька стихія ставала сильнішою; панувало двовір’я, старі поняття приєднувалися до нових, або ж зберігалося і повністю язичництво, ледь прикрите новим ім’ям: на християнські свята переносилися язичницькі обряди, на християнські обряди — язичницькі уявлення: панихіду розглядали як язичницьку тризну — залишки цього погляду збереглися й донині: «»прості люди» творили шлюб без церковного освячення… «з плясанням, і гудінням, і плесканням», даючи можливість вінчатися князям та боярам; а в захолустях, мабуть, і в Київській землі молились… «жралі» (приносили жертви — авт.) біля боліт, колодязів та гаїв» [13; 408-409] зазначає М. Грушевський.
     Цілком закономірно, що в цих умовах виникає потяг до пошуків нових орієнтирів у плинному хаосі життя, чому ніяк не відповідали «плинні» образи язичництва. Значно більше цьому відповідає стабільність, «вічність» християнського світобачення.
     Теодосій Печерський найпослідовніше сформулював ідеали, які відповідали «новим часам» і які, хоч і не під силу звичайній «грішній» людині, але все ж давали цій людині певну змістовну життєву силу.
     В умовах зростання внутрішніх та зовнішніх конфліктів певним варіантом виходу для людини була так би мовити втеча їх у свій власний внутрішній світ. Це й відбувалося на Русі, коли за короткий період від преподобного Антонія, навколо якого зібралося 12 ченців, до Теодосія відбулося об’єднання в Печерському монастирі, яке налічувало близько 100 ченців.
     Пояснення цього має певний об’єктивний зміст. Адже відомо, що в першій половині XI ст. в Києві було кілька монастирів, а [48] взагалі в Київській землі в домонгольські часи відомо 18 монастирів, що свідчить про значний і зростаючий авторитет чернецтва.
     Це стає зрозумілим, якщо згадати, що християнство «накладається» на народну культуру, основу якої становить героїчний епос. У своєму релігійно-канонічному змісті чернецтво далеке від цього епосу, а у внутрішньому соціальному — співпадає з ним.
     Якщо богатирі святоруські є символами нездоланних захисників Вітчизни, покровителями та заступниками всіх бідних та пригноблених, борцями за могутність Русі, то чернець — це той же богатир, що все своє життя присвячує боротьбі з ворогом людини — дияволом. Навіть зовнішній вигляд ченців підкреслює це — подібно до дружинного шолома — клобук на голові, подібно до кольчуги — ряса, «меч господній» — натільний хрест. Цьому ж відповідав і принцип спільного життя.
     Те, що чернецтво висувало гуманістичні ідеали, свідчить і життє-опис ченців. Для чого здійснюються ними подвиги? Для того, щоб «нагромадивши святість» у стінах монастиря, після смерті праведника це могло допомогти хворим, знедоленим.
     Проте, не тільки це підносило авторитет чернецтва. Адже прикладом свого життя вони навчали праведності. А якщо врахувати, що в Київській Русі освіченість цінилася надзвичайно високо, а саме монастирі й були осередками освіти, то цілком зрозумілим є зростаючий авторитет чернецтва.
     У становленні цього суспільного інституту вирішальну роль відіграла діяльність Теодосія Печерського. На сторінках «Житія» преподобного Антонія детально описано сам процес організації монастирських порядків. «До цього ж Михайла (грецький інок, який прибув зі Студійського монастиря до Печерської лаври — авт.) і звернувся преп. Феодосій з питанням про статут отців Студійських — як співаються у них піснопіння, що і коли читають, як тримають поклони, питав про стояння в церкві та снідання на трапезі, про рід їжі та днях поста. Детально дізнавшись про це все від Михайла, а також від блаженного Єфрема євнуха, який відвідав святі місця, преп. Феодосій установив все це і в своєму монастирі, а звідти і всі руські монастирі прийняли статут. Тому то монастир Печерський першістю та честю шанується перед всіма монастирями». [49]
     Відомо, що Феодор Студійський (759 — 826 pp.) ввів в одному з Константинопольських монастирів, заснованому римським патріцієм Студієм десь біля другої половини V сторіччя, статут за правилами, запозиченими у Савви Священного та Василія Великого. Основою правил була ідея рівності: «поскільки немає нічого такого, що найкраще сприяє єдинодушію, як рівність та спільність у всьому, то він (Феодор) встановив, щоб мати все спільне і одяг, так щоб кожний мав все потрібне і ніхто нічого окремо власного; призначив для всіх одне таке приміщення, щоб у ньому всі, хто хоче складали свій одяг, який треба було лагодити, чи ремонтувати і щоб у приставленого до цього брали інші чисті. У кого спільне життя, спільні потреби та стіл, і все общинне, або, щоб сказати найвище у кого спільні душі та піднесення і захоплення до Бога, тим що ж інше треба було обрати, як не те, щоб і до найменшого все було спільне.» [76; 43].
     Легко приймався принцип рівності людьми Київської Русі, в свідомості яких здавна утримувалися вічові звичаї та права. Авторитет Теодосія підносило й те, що він не схилявся перед будь-якою «неправедністю», в тому числі і з боку всесильних князів [33; 32]. .
     А найважливішим було те, що своїм власним прикладом він навчав праведності — «Смирення ж своє він виявляв не словом тільки, але самою справою, трудячись безперервно; часто ходив він у хлібню, і сам, будучи ігуменом, працював з пекарями, місив тісто і робив хліби, здоровий тілом і радісний духом, всіх втішаючи й укріпляючи кожного в його справі» [33; 32]. «І багато разів, коли Нікон зшивав та робив книжки, то преподобний пряв необхідні для того нитки» [33; 42]. «Преподобний Теодосій проводив без сну іноді цілі ночі, перебуваючи в молитві та бдінні. Траплялося, що церковні будівельники, вранці приходячи до келії преподобного за благословенням, чули його молящимся та сильно плачучим… Багато трудів та інших подвигів здійснював преподобний заради спасіння, не свого тільки, але й дорученого йому стада. Ніхто ніколи не бачив щоб [50] інших подвигів здійснював преподобний заради спасіння, не свого тільки, але й дорученого йому стада. Ніхто ніколи не бачив щоб спав він на боці, але коли заради немощі плотської він хотів заснути, то звичайно робив це сидячи, і сон тривав не довго — від повечірря до всеношної. Він ніколи не вмивав своє тіло водою, але тільки руки та обличчя» [33; 32].
     Видатний організатор та ідеолог, проповідник та полеміст Теодосій Печерський своєю діяльністю активно впроваджував соціальні, моральні ідеали. Він був не лише організатором монастирів як осередків духовного життя, книжної справи та освіти, але й видатним патріотом своєї держави. Так, в останньому своєму земному слові, як і в усіх його Посланнях, він молиться за князя та за всіх тих, хто живе в Києві — як громадянин; як чернець — за всіх странників та пустельників з закликом укріпитися в подвигах своїх; як духовний пастир — за всіх християн, живих та померлих.
     Разом з тим саме «прагматична» орієнтація Теодосія Печерського, що проявилася в його організаційній діяльності щодо створення статутних норм життя чернецтва, його боротьба за стабілізацію та канонізацію цих норм робить його непримиренним до будь-якого інакомислення. Це проявилося й у тому, що в своїх посланнях він поносить латинян та іудеїв, навіть християн-вірмен за найменший відступ від греко-візантійської обрядовості. Різкий осуд викликають у нього будь-які веселощі, розваги, пісні, танці, гусляри, скоморохи.
     Теодосій знаний своїм ворожим неприйняттям «чужих богів» та «чужих народів». Тому його ідеї лише частково прижилися на Русі, де незвичним була позиція зверхності, на якій «проростали» ідеї самодержавства та монархізму. Як зазначає М. Грушевський — «В політичному відношенні християнство власне для Київської землі не принесло відчутних результатів; вчення про божественне походження влади та обов’язки покори не встигло затвердитися тут в домонгольський період; а коли щось і було зроблено в цьому напрямку, то й те зникло в наступні віки» [13; 411-412].
     І все ж діяльність Теодосія мала незаперечно позитивний характер, бо так чи інакше було пов’язана з «ученієм та почитанієм [51] книжним» і тим самим сприяла розвитку культури на Русі. «Важливою також була сама поява духовного стану: дорогу до пошани, до слави відкривала тут освіта, моральність; таким чином поряд з матеріальною могутністю, капіталом, отримує в суспільстві право громадянства духовна сила» [13; 411].
     Якщо при цьому згадати, що не лише духовенство проголошувало необхідність «книжного чтенія», а що князі та дружинники теж активно включалися в творчу діяльність («Повчання Володимира Мономаха», «Слово о полку Ігоревім»), то це дає можливість зробити висновок про значне поширення інтелектуальної діяльності і значний вплив носіїв цієї діяльності на життя народу та держави.
     На території України з’являється, певна професіоналізація знань та широкий, необмежений становими рамками, інтерес та повага до них. Формується так би мовити інтелектуальна еліта, з середовища якої і виходить згодом українська інтелігенція.
     У XII — XIII ст. на теренах Київської Русі відбуваються події, які істотно змінюють соціально-історичну і духовну ситуацію в країні. Йдеться про наростання сепаратистських тенденцій у Київській державі, тенденції, що особливою інтенсивністю відзначилися на північному сході (Ростово-Суздальське, згодом — Володимиро-Суздальське князівство), набувши в діяльності Андрія Боголюбського 2 відверто ворожої Києву політики. Північно-східний сепаратизм, послабивши Києвороуську державу, зробив останню порівняно легкою здобиччю татаро-монгольських завойовників (першою жертвою батиєвих орд стала, до речі, Володимиро-Суздальська земля). Результатом названих подій було падіння Києворуської держави. [13; 411]. [52]
     В російській офіційній історії склалася традиція у багато разів перевищувати руїнницькі результати татаро-монгольської навали щодо «південно-руських» (українських) земель. Така гіперболізація є навмисною, оскільки помагає підживлювати міф про «переміщення культурного центру Русі з Києва до Москви», яке нібито відбулося у XIV — XV ст. внаслідок «докорінної» руйнації нападниками середнього Подніпров’я. Український історик Д. Дорошенко, посилаючись на дослідження В. Антоновича, підкреслює, що той «з повною очевидністю довів, що про ніяку пустиню на місці Києва по Батиєвім погромі не може бути і мови: досить згадати свідоцтво домініканського монаха Плано Карпіні, який переїздив Київ у 1246 році, отже, 6 літ по погромі, і застав тут хоч зменшену й зубожілу, але таки місцеву людність, застав навіть чужоземних послів» [20; 68]. Аналогічну оцінку зустрічаємо також у М. Грушевського. Говорячи про злигодні країни за часів ординської навали, Грушевський визнає, що вони гальмували економічний розвиток, успіхи торгівлі і т. п. Але, говорить Грушевський, «Надзвичайного, вирішального впливу на стан краю… на збідніння населення вони не мали» [13; 439].
     Стосунки між русичами та завойовниками обмежувалися збиранням данини через так званих баскаків, які приїздили лише час від часу, і не жили серед підневільного населення, не вступали з ним у безпосереднє спілкування. Цьому сприяла й та обставина, що русичі мали високий рівень національно-державної (тоді вона ототожнювалася з етнічно-територіальною) самосвідомості, яка опиралася на вироблені державницькі інститути — урядові, правові, освітні. Всупереч процесу розпаду держави, на руських теренах ця самосвідомість зберігається і певною мірою сприяє творенню нової могутньої держави — Великого князівства Литовського, до складу якого ввійшли, фактично без опору, українські та білоруські землі з XIII ст. Цілком зрозумілим був вплив києворуської культури, якщо врахувати той факт, що на всій величезній території — від Балтійського до Чорного моря, від Угри, Оки та гирла Сейму до Західного Бугу самі литовці становили лише 0,1 частину населення, всі інші — були білоруси та українці [2; 129], міст не було, економіка [53] була розладнана. Зрозуміло, що руська культура та руська мова посіли у Литовській державі офіційного статусу — «Руська мова стала урядовою й культурною мовою в. кн. Литовського — мовою великокняжої канцелярії і урядів, праводавства і письменства взагалі, навіть у чисто-литовських землях; навіть на Жмуди документів писаних по литовськи не знаємо зовсім. Сю роль задержала вона навіть по сполученню з Польщею, по радикальній переміні в загальнім напрямі державної політики. І ще в першій половині XVII в. руський патріот дійсно міг би казати:

     Полска квитнет лациною,
     Литва квитнет русцизною:
     Без той в Польше не пребудеш,
     Без сей в Литве блазном будзеш. [14; 97]

     То ж говорити про «переміщення» духовного центру з Києва до Москви можна лише у вузькому розумінні — в розумінні центру релігійного. Останній дійсно переміщується за межі Литви і тяжіє [14; 97] до Москви 3. Не вдаючися в подробиці кількасотлітньої боротьби за верховенство в руській православній церкві, яке, як відомо, закінчилося втратою Києвом свого значення як центру 3, все ж слід підкреслити, що на Україні відбувається розмежування національної духовно-релігійної культури, носієм якої стає «нижче духовенство» та позаукраїнської, проімперської, великоруської.
     Ці явища стримувалися й тими внутрішніми процесами, які відбувалися на території України. За XIV—XV ст. — «недобитки [54] руських княжих,— зазначав М. Грушевський,— і панських родів помирилися зі своєю другорядною ролею в вел. князівстві й не мали ані відваги ані енергії боротися з литовською аристократією… Галицьке боярство упустило з рук національну справу з Казимировим походом 1349 року, в середині XIV в., і перестало від тоді бути політичною силою.
     Руську національну справу в Польсько-литовській державі мали двигнути нові суспільні елементи. Але тоді, коли догорала руська панська фронда, про них ще не було й передчуття» [15; 292-293].
     І все ж вже з XIII ст. починає формуватися верства людей, які згодом виступили як захисники і виразники духовної культури українського народу. На жаль, як вище духовенство, так і політична еліта України — князівські роди — відмовляються від вітчизняної культури на користь чужої. Процес цей посилився в зв’язку з рядом соціальних чинників, зокрема — зростанням міст на Русі. Якщо у Великому князівстві Литовському збереглася, в основному, староруська міська система, для якої характерна відсутність помітних відмінностей між «гражанами» і рештою населення Русі і підпорядкування законам Руського, пізніше — Литовського права, то на території Західної України у Галицько-Волинській землі відбуваються помітні процеси відхилення від такого порядку.
     Протягом XIV ст. тут відбувається фактично колонізація українських міст. Для цього запрошуються головним чином німці, які запроваджують так зване Магдебурзьке право. «Аби се місто Перемишль (Волинь — авт.) скорше могло бути осаджене, всім міщанам і осадникам сього міста взагалі і кожному з осібна, які вже осіли чи далі осядуть, себто Полякам і Німцям й іньшим людям обряду св. римської церкви даємо німецьке право зване магдебурським.» Або в привілею міста Соколова: «міщан і селян польської або німецької народності переносимо з правов польського або руського на німецьке зване шродським, а Русинів полишаємо при їх правах» [16;238]. Русини позбавлялися участі в житті міста, свідчення їх не визнавалося в суді, вони не мали рівних прав з католиками, вірменами та євреями [55] у заняттях торгівлею, ремеслами, вони мали право мешкати в місті лише в певному кварталі і тільки в межах його мали право купувати собі житло, зобов’язані були сповняти католицькі обряди, з’являтися до костела на католицькі свята та інше. «Таким чином, — зазначає М. Грушевський,— в столиці Руси (Львів — авт.) Русини, не зважаючи на свою чисельність, стояли на рівні з чужоземними колоніями Вірмен, майже Жидів, а положеннє їх було ще о стільки навіть гірше, що вони при тім не мали своїх осібних організацій як ті. Тільки з розбудженням релігійного руху, при кінці XVI в., брацтво при церкві Успенія (т. зв. Ставропігія), хоч завязане з релігійними цілями лише, дає якусь організацію львівській Русі …. 1 й служить опорою її.» [16;246]
     Утиски русинів, примусили останніх вдатися до протидії. Центром такої протидії стали братства. Вони існували здавна при парафіяльних церквах, займалися не тільки церковними справами, але з XVI ст. активно включилися в громадське життя міст і навіть сіл. Вони організовують освіту та культуру, контролюють церковну діяльність і включаються в боротьбу козацтва проти ворогів України.
     Для реалізації цих складних завдань необхідні були підготовлені освічені люди. Відомо, що кожний священик чи дяк зобов’язаний був при церкві навчати дітей. Навчалися головним чином на базі таких церковно-богослужебних книжок, як Часословець, Псалтир, «Апостол», «Октоїх».
     Навчали письма — уставного (що потрібне було для майбутніх переписувачів церковних книг, які ставали панотцями і в часи появи друкарства), скоропису — для тих, хто мав намір згодом стати канцеляристами в урядових установах. Вчилися церковному співу. Найяскравішим документом, який змальовує зміст навчання, є заповіт, який залишив брацлавський каштелян (волинський шляхтич) Василь Загоровський. Перебуваючи в кримській неволі і відчуваючи наближення смерті, він пише заповіт, у якому призначає опікунів для своїх двох синів. Коли вони досягнуть семи років, пише він, треба знайти «дяка, добре вченого й цнотливого, або запросити того самого дяка Дмитра, що в мене (Загоровського) служив, і віддати їх вчитися руській науці в св. Письмі або в мойому домі, або в церкві святого Ілії в Володимирі, і, не [56] пестячи їх, пильно та порядно приводити їх до науки так, щоб потім вони з науки тої були придатні до помноження хвали милосердному Господу й до служби своєму господареві та Речі Посполитій» [68; 46]. Враховуючи те, що його діти мали в майбутньому посісти державні посади, для чого необхідно було оволодіти державною (латинською) мовою діловодства, Загоровський звертається до опікунів з проханням знайти згодом «статечного бакаляра, який би міг їх (синів) добре вчити письму латинської мови, і наказати йому вчити в моєму домі» [68; 46].
     Після закінчення шкіл підвищувалася освіта самостійно, нерідко при цьому вступаючи в монастирські школи, де удосконалювалися знання з грецької та латині, що й робило ці школи вищими від парафіяльних.
      Не маючи своїх власних вищих учбових закладів, українці та білоруси, починаючи з XIV ст., отримували освіту в європейських університетах — Краківському, Паризькому, Падуанському, Болонському, Гейдельберзькому, Празькому та ін. «… З кафедр Кракова та Болоньї, Падуї та Відня,— зазначає відомий російський вчений І. М. Голенищев-Кутузов, оцінюючи внесок українців в європейську культуру,— вихідці з українських степів коментували античних авторів. Гуманісти українського походження, які вважали себе русинами, розвивали свою діяльність у самій Польщі та на Заході.» [9; 6-7]
     Не треба спеціально доводити, що саме ці гуманісти й започаткували перехід від релігійної освіченості до світської. «Україна, беручи зі скарбниці світової культури, поклала… свої цеглини до підвалин величної будови польського та європейського гуманізму епохи Відродження.» [9; 6-7]
     Відзначимо, що загальноєвропейське спрямування, характерне для раннєгуманістичних пошуків у білоруських та українських гуманістів, було пов’язане зі звертанням до візантійсько-християнської [57] догматики, до пам’ятників києворуської доби. Ці знання були орієнтовані не стільки на освоєння минулого, скільки на практичне діяння в ім’я живої, сповненої руху та неспокою, людини. Яскравим відображенням цього є українське барокко. Так, в орнаментальному мистецтві дерев’яне, покрите позолотою різблення, що облямовує ікони, вівтарі та цілі іконостаси, сповнюється світськими мотивами в формі скомбінованих візерунків геометричних, рослинних, тваринних елементів. Бароккові мотиви знайшли втілення і в музичних формах XVI — XVIII ст.— партесний спів, напівдуховні, напівсвітські твори — псалми та канти, розвивається репертуар історичних дум, з’являються перші рукописні ноти, друковані підручники до теорії музики [68; 418-424].
     До речі, високий розвиток музичної культури в Україні буквально зачаровує. Вже з часів Богдана Хмельницького українські музиканти і співаки всіляко залучаються до Москви і Петербургу 4.
     З розвитком освіти на Україні посилюється зацікавлення наукою. В першу чергу це був потяг до зоологічних, метеорологічних, географічних, геодезичних, медичних знань. Інтерес до науки певною мірою пов’язаний з розвитком бібліотек. Так, у XVI ст. виникли великі книгозбірні в Острозі, у Львові, в XVII — до них прилучилися Київська академія, значні бібліотеки у заможних шляхетських родинах, козацьких старшин, що при монастирях, у різних школах, у єпископів.
     Активне прилучення до світової культури (за неповними даними тільки в Краківському університеті в XV—XVI ст. одержали освіту біля 800 українців) формувало світобачення, орієнтоване на загальнолюдські тогочасні цінності, серед яких одне з центральних місць посідала освіченість. Перед лицем спільної небезпеки — утисків русинів з боку Речі Посполитої — зростав опір різних верств [58] на території Правобережжя та Лівобережжя. Крім стихійного руху опришків Прикарпаття та Карпат, виступів селянства проти панської сваволі, відбувалася певна консолідація національних сил. На чолі її стали українські магнати — «пани» та князі. «Князі Острозькі уважали себе за нащадків турівських князів, Четвертинські виводили себе від Святополка Ізяславовича, Збаразькі й Вишневецькі — від князя Федька Несвизького, Чорторийські, Сангушки, Корецькі, Слуцькі й інші — з литовської династії Гедиминовічів… По давній традиції громадянство уважало їх далі за своїх князів, проводирів і протекторів — і вони приймали цю ролю… князі уважали своїм обов’язком засновувати монастирі, будувати церкви, опікуватися братствами та й школами. Деякі знову добули собі славу як степові рицарі.» [28; 138].
     До половини XVII ст. українська шляхта брала активну участь у культурному житті України, в козаччині. Так, найвизначніші козацькі гетьмани були шляхетьского роду: Сагайдачний, Хмельницький, Виговський, Мазепа. З середовища дрібної шляхти формувалися різні групи нижчих судових чиновників, канцеляристів. Як зазаначається в науковому дослідженні М. М. Яковенко — «Поява „канцелярських династій» дає підставу говорити про зародження специфічної соціальної групи, засобом існування для якої стала розумова праця, не пов’язана з конфесійною сферою.» [80; 234].
     Канцеляристи не були відокремлені від нижчих станів на Україні. З їх середовища виходили вчителі шкіл у містах, писарі Війська Запорізького, пізніше — писарі Генеральної військової канцелярії.
     З полонізацією української аристократії шляхта поступово втрачає свою провідну роль в українському духовному житті. Лише вливаючись у козацько-старшинську еліту в період Визвольної війни 1648 — 1654 pp., українська шляхта отримувала можливість зробити новий позитивний внесок в українську справу. Завдяки її освіченості в Україні формуються важливі елементи національної свідомості, що виявляється насамперед у козацькій історіографії (літописи Величка, Грабянки, Історія Русів). [59]
     У поетичній формі це найяскравіше виразив Касіян Сакович в «Вірші на жалосний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича Сагайдачного…» в 1620 р. Широке посилання на грецьку та римську історію свідчить не тільки про високу освіту автора але й про відповідний рівень освіченості українських читачів. І найголовніше, що наголошує Касіян Сакович, найцінніше свобода українського люду:

А що цінніш на світі й миліше за вільність.
Яка в людському серці утверджує гідність?
Засвідчити те можуть всілякі створіння.
Що вільності жадають усі покоління.
Не дарма золотою її називають.
Аби її здобути, всіх сил докладають. [32; 291].

     Екзистенціально-індивідуалістичні риси українського менталітету, що виростають, як вже говорилося, з особливостей способу життя наших пращурів, виявилися співзвучними гуманістично-неоплатонічним орієнтаціям саме східного (візантійського) християнства з його спрямуванням на «внутрішню людину», неповторність людського індивіда, особистості. Звідси увага і незмінний інтерес вітчизняних інтелектуалів (від києворуських любомудрів Іларіона, Феодосія Печерського, Климентія Смолятича, Кирила Туровського та ін. до полемістів XVI — XVII ст. і діячів Київської Академії) до екзистенціально-гуманістичної тематики «агіографічної» літератури (з її виразно індивідуальними постатями «святих») «ареопагітичної» літератури (з її підкреслено «особистісним» — «апофатичним» — способом богопізнання), полемічної літератури (з яскраво індивідуальною авторською позицією) та ін. — літератури, в якій сформувався яскравий світоглядний феномен культури вітчизняного середньовіччя — український неоплатонізм. Останній, у свою чергу, постає живильним джерелом класичної української світоглядної культури XVIII — XIX ст. (від Сковороди до Шевченка) [29; 519, 520]. [60]
     Індивідуалістичність українського національного характеру мала, як бачимо, гуманістичне спрямування, тобто супроводжувалася повагою до іншої, в тому числі і «чужої», особистості, терпимістю і, навіть, відкритістю до іншого, в тому числі іноземного, іновірного та ін. На відміну від нетерпимості й «замкненості» великоросів, відзначає М. Костомаров, «південоруси з давніх давен звикли чути у себе чужу мову і не цуратися людей з іншим обличчям і з іншими нахилами… Південноруси, що отримали нову віру од греків не засвоїли зрослої у Греції ворожості до західної церкви… у південноруській уяві католик не прибирав ворожого образу. Особи князівського роду йшли до шлюбу з особами владних домів — католицького сповідання… Цей дух терпимості, відсутність національної зарозумілості перейшов згодом до характеру козацтва і лишився в народі посьогодні. До козацького товариства міг приходити будь-хто; і його не питали: хто він, якої віри, якої нації» [34; 47-48].
     Толерантність і відкритість українців до всього світу (в тому числі і до чужих країв, а не тільки чужих мов і вір) полегшувала контакти з цілим світом і тим самим знайомство з культурними і духовними цінностями інших країв. І. Огієнко наголошує, що «Україна ніколи не лякалась західної культури і західний вплив широкою річкою вільно котився до нас. Кращі люде наші часто їздили до закордонних університетів кінчати там своє виховання, — їздили вже в XVI віці, а в XVII віці це стало ділом звичайним» [47; 34]. А це передбачало високий рівень освіченості в Україні — при церквах і монастирях тут здавна існували своєрідні початкові школи, у яких дяки вчили дітей грамоті, вивчали «Псалтирь» і «Апостол». З кінця ж XVI ст. у більшості українських і білоруських міст і містечок міщани створюють так звані «братства» як осередки опору польській релігійно-культурній агресії, яка різко активізувалася після Люблінської унії Литви з Польщею 1569 p., що за нею українські землі відійшли під владу поляків. При «братствах» існували «братські школи», багато з яких стають помітними центрами вітчизняної науки, освіти і культури — створений у 1576 р., в Острозі на базі місцевої братської школи Острозький освітньо-науковий центр практично [61] став першим на східно-слов’янських теренах вищим навчальним закладом (на жаль він проіснував недовго — до 1636 p.). А заснована в 1632 р. на базі Київської братської школи Києво-Могилянський колегіум (з 1701 р. Академія), вже й дійсно стає такою першою вітчизняною вищою школою.
     На 1654 р., у якому сталося приєднання України до Росії, на Україні існувала широка мережа шкіл (в Московській державі перша школа була створена у 1649 р. запрошеними до Москви царським улюбленцем Ф. Ртищевим ченцями Києво-Печерської Лаври на чолі з Єпіфанієм Славінецьким) і Київська академія. Про високий рівень освіченості українців свідчать записи архидиякона Павла Алеппського, що супроводжував Антіохійського патріарха Макарія в поїздці до Москви у 1653 р. Проїджаючи через Україну, П. Алеппський пише, що «українці люди вчені, кохаються в науках та законах, гарні знавці риторики, логіки і всілякої філософії.» [55; 74]. «Починаючи з Рашкова, — говорить П. Алеппський, по всій козацькій землі дивний та гарний факт спостерігали ми: всі вони за малим винятком грамотні, навіть більшість їхніх жінок та дочок уміють читати і знають порядок служб церковних та церковні співи; священики навчають сиріт і не дають їм тинятися неуками по вулицях» [52; 2], «і всі діти вміють читати, навіть сироти» [52; 15].
     Освіченість на Україні була масовим явищем, — ще з часів Київської Русі дітей вчили шанувати книжку (хоча сама книжка не була чимось надзвичайно рідкісним, і це не повинно дивувати — напередодні приєднання України до Росії в Україні було 24 друкарні проти 2 у Московщині). І навіть у XVIII ст., коли вже почалися гоніння на українську культуру, Україна ще зберігала потужний освітньо-інтелектуальний потенціал — так у 1740 — 47 pp. у Ніжинському полку на 202 поселення припадало 217 шкіл, у Любенському — на 247 поселень 172 школи; у Чернігівському — на 229 поселень 154 школи; у Переяславському — на 174 поселення 119 шкіл; у Полтавському — на 61 поселення 98 шкіл; у Прилуцькому — на 102 поселення [62] 69 шкіл; у Миргородському — на 84 поселення 37 шкіл [68; 62-63]. І, головне, освіта в Україні не була становою, елітарною. Так у Києво-Могилянськім колегіумі навчалися діти різних станів: «У неповному списку студентів класу інфими і граматики за 1736/37 учбовий рік числилося: «синів козацьких» — 16, «синів мужичих» — 14, «синів міщанських» — 15, «синів священників» — 15. Зі 166 студентів класу поетики і риторики 34 були з селян, 22 — з козацької старшини, 14 — з козаків, 9 — з міщан, 1 син економа, 1 — рабина, 2 — невідомого походження, решта з духовенства» [73; 151].
     На такому соціально-культурному грунті формувалася і зростала українська інтелігенція, що й зумовлювало її особливості: неелітарний характер освіти в Україні (доступність її для всіх станів) не прив’язував інтелігенцію до якогось певного (привілейованого) стану, — будучи вихідцями з усіх верств українського суспільства, інтелігенти шанувалися суспільством у цілому. Показовою в цьому плані є постать Г. Сковороди, якого рівною мірою шанували і владна верства, і інтелектуали, і селяни.
     Тому і сам термін «інтелігенція» на Україні має виразно поважний, шановний відтінок. В українській мові знаходимо навіть різні слова для позначення тої чи іншої шановної особи — якщо йдеться про шановного державного діяча, військового провідника і т. п., кажуть: «зверхник», коли ж ідеться про шановного письменника, мислителя, вченого і т. п., кажуть: «достойник».
     Отже, напередодні приєднання України до Московської держави у XVII ст. в Україні сформувалася впливова і шановна верства інтелектуалів, які «здобували собі прожиток працею свого ума і духа», що її В. Липинський і називає інтелігенцією. Це були мислителі і письменники (церковні і світські), викладачі численних вже у XVI ст. шкіл і професори колегіумів (Острозького і з 1632 р. Києво-Могилянського) та ін. Саме вони насамперед і були носіями українського національного духу, менталітету, про специфічні риси якого вже йшлося (екзистенціально-індивідуалістичне, плюралістичне бачення світу, антеїзм і кордоцентризм, толерантність щодо інших точок зору і вір, відкритість на увесь світ і т. д.) [63]
     Високий рівень освіти і культури в Україні створював досить міцну базу для успішного опору польському релігійно-культурному тиску. Цей опір істотно посилювала позиція Запорізького козацтва, яке вбачало чи не головну свою місію у захисті «віри православної», що тлумачилася не у вузько релігійному смислі, а як українська національно-культурна самобутність). Осередками такого опору служили «братства» і «братські школи», навколо яких і гуртувалися знамениті «полемісти» (І. Вишенський, Г. і М. Смотрицькі, С. і Л. Зизанії, 3. Копистенський та ін.), а до Київської братської школи у 1618 р. демонстративно «записується» гетьман П. Сагайдачний з усім Військом Запорізьким.
     І все ж перехід українських земель після Люблінської унії 1569 року під юрисдикцію Польщі, що власне активізувало польську релігійну «агресію» в Україні, створив ситуацію, за якої такі риси українського менталітету як толерантність, відкритість світові та ін. почали відігравати гальмівну роль щодо національної самосвідомості українства. Українська аристократія, українська шляхта, яка в рамках Литовсько-Руської держави XIV — XVI ст. належала до владної верстви, мусила поступово полонізуватися й католичитися для збереження свого владного статусу. М. Смотрицький з цього приводу писав у 1610 році у трактаті «Тренос, Або Плач за Святою Східною Церквою»: «Де тепер безцінні діаманти православної корони, уславлені роди руських князів, як Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Коропинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини та інші, яким немає ліку? Де тепер ті, що оточували їх… благородні, славетні, відважні, сильні й давні доми руського народу, що на весь світ славилися престижем, могутністю й відвагою?» [64; 91] Костянтин Острозький, засновник знаменитого Острозького науково-освітнього центру, представник давнього руського дому (що вів свій родовід ще від князів Київських) був чи не останнім носієм «православ’я» (української самосвідомості) — та вже його онука Анна, прийнявши католицтво, у 1636 році ліквідувала Острозький центр. Услід за українською шляхтою («зверхниками») починається процес полонізації і като- [64] -личення української інтелігенції («достойників») — поширюється у її середовищі польська (і латинська) мова, культура та ін.
     Усе це послаблювало, гальмувало опір польській духовній інвазії в Україні, хоча й не могло зупинити соціально-політичного спротиву українського народу загарбницьким устремлінням Польщі, який вибухнув національно-визвольною війною 1648 —1654 років під проводом Б. Хмельницького. Війна ця, як відомо, вирвала Україну (правда, лише Лівобережну) з-під влади Польщі, але, як писав Т. Шевченко: «Польща впала, та й вас роздавила». Визволившись з одної іноземної (польської) неволі, Україна втрапила у ще важчу і набагато тривалішу іноземну — московську — неволю. Доля України опинилась, як співається в українській народній пісні, «під московським караулом у Кремлі».
     На час приєднання України з її високим рівнем освіти і розвитку культури до Москви в останній, за свідченням російського академіка О. Пипіна, панували «церковний фанатизм, ворожість до науки, впертий застій, моральне здичавіння і затятість»[51; 380]. Зрозуміло, що за цих умов потужний культурний потік ринув на північ. У Москві започатковується новітня література, біля джерел якої стояли українець професор (у свій час ректор) Києво-Могилянської академії Ф. Прокопович і молдаванин А. Кантемір. У 1664 р. випускник Києво-Могилянської академії білорус Сімеон Полоцький засновує у Москві перший на московському терені вищий навчальний заклад Греко-латинську школу, реорганізовану у 1685 р. професором київської академії Стефаном Яворським у Слов’яно-греко-латинську академію (перша школа у Москві була заснована, як говорилося, ще у 1649 р. ченцем Києво-Печерської лаври Єпіфанієм Славінецьким). Українець С. Чижинський засновує у Москві театральну справу; розвивається силабічна поезія, що була, за свідченням проф. О. С. Архангельського, «одним з найближчих впливів південно-західної освіченності на далеку Московську Русь» [3; 474]. Той же Архангельський підкреслює величезний вплив на формування російської літературної мови «Славенської граматіки» українця М. Смотрицького: «Вплив граматики Смотрицького… досить від- [65] чутно позначається з половини XVII ст. на орфографії не тільки всієї друкованої, але й рукописної літератури московської. Смотрицькому, між іншим, значною мірою належить наша граматична термінологія, що втрималася… навіть незважаючи на спроби Ломоносова змінити її.» [3; 139-140]
     Українські впливи спричиняються до новацій у багатьох сферах життя Московської держави — у будівництві, у галузі дипломатії, освіти, у друкарській справі тощо. Як зауважує Пипін: «в Москві нарешті зрозуміли, що для книжної справи потрібні вчені люди; у себе дома таких людей не було, їх стали запрошувати з Києва» [51; 298]. У документах Синоду зустрічаємо такі розпорядження: «У славено-латинских московських школах мало вчителів; а чутно, ніби в Києві є для учення філософії, риторики та піїтики здібні мужі… І по його Великого Государя указу велено здібних для учення персон з Києво-Печерського монастиря або з яких інших місць, відправляти до Москви як водиться на підводах без затримки» [48; 39]. Оскільки викладачів усе ж не вистачало, то нерідко на посади професорів у Москві зараховували студентів з Києва. Навіть у XVIII ст. при відкритті Московського університету (1755 р.) перший набір студентів довелося робити на Україні. Отже, ніби підводить підсумок Архангельський: «кияни, попри всю упередженність проти них у Москві вже з другої половини XVII ст. були в Московській Русі господарями ситуації, кращими, найвидатнішими тут діячами» [3; 118].
     «Москва, — наголошує автор „Истории русской философии» В. Зеньковський, жадібно всотувала в себе все, чим була багата Україна» [25; 59]. Проте зауваження Архангельського про «упередженність» Москви проти киян було багатозначним. «Київська наука,— підкреслює О. Пипін, — була у Москві справою нечуванною і тому справляла різне враження, одні ставилися до неї з повним співчуттям і бажали відправитися до самого Києва для більш широкої освіти; інші, вірні [66] старим звичаям, запідозрили в ній щось зловісне» [51; 262]. Протиріччя було вирішене в типово імперський спосіб — жадібно «всотуючи» українську культуру, Москва, а потім і Петербург (Російська імперія), старанно «очищували» її від етно-національного українського грунту, пропускаючи через «фільтр» свого менталітету. Нетерпима до всього «неросійського», консервативна московська свідомість могла сприйняти «київську науку», лише попередньо знявши її «іншість» щодо російського менталітету і, значить, зробивши (принаймні — оголосивши) чимось «своїм», «московським». Те ж, що не підлягало такій «русифікації», україномовність, національно-культурна специфічність змісту тощо — відкидалося (проголошувалося «не існуючим реально», заборонялося). Згадаймо хоча б численні заборони української мови, що почалися від царя Олексія Михайловича і фактично продовжуються до наших днів (вимоги російської меншини запровадити в Україні офіційну «двомовність», що на практиці означатиме російську одномовність). [67]

_________________________________

      1 . Нестору, як відомо, належить лише роль упорядника, можна сказати, методолога. Відомо, що ще в 996 — 997 рр. були складені певні літописні матеріали авторами із оточення Володимира Великого. В 1037 —1039 рр. був написаний перший руський літопис — Древнєйший Київський свод. В 1093—1095 рр. в Києво-Печерській Лаврі ігуменом монастиря Іоанном складено літописний звід. Нестор продовжив це зведення Іоанна аж до 1112 р. При цьому він написав вступ до літопису, його недатовану частину. За часів Володимира Мономаха Несторів звід, або першу редакцію ПВЛ було передано в його родовий Михайлівський монастир на Видубечі. Над літописом далі працював ігумен цього монастиря Сильвестр, закінчивши 1116 р. При цьому, він, можливо, тільки переписав текст Нестора. Це була друга редакція ПВЛ, що збереглася в пергаментному списку — Лаврентієвському. Сюди були вписані і твори Володимира Мономаха.
      В 1118 —1119 рр. була зроблена третя редакція — відповідно гіпотезі, в ній брав участь син Володимира Мономаха — Мстислав, який до 1117 р. князював у Новгороді. Він намагався піднести роль Новгорода та варягів. Ця редакція дійшла до нас в Іпатському кодексі та за списком Хлєбніковським, у якому відновлено ім’я Нестора-літописця. Пізніше Видубецький ігумен Мойсей довів літопис до 1199 р. Ці нові матеріали склали так званий Київський літопис. В роботі над ним брали участь ряд авторів — це, як вказують дослідники, і боярин Київський Петро Бориславич (літописні відомості з 1146 по 1168 рр.), і архимандрит Києво-Печерського монастиря Полікарп (1139 —1140 до 1171 з перервами). Пізніше літописну справу продовжили автори Галицько-Волинського літопису з 1205 —1290 рр. [43]

      2 . «У тім же році (1155 — авт.) пішов Андрій від отця свого із Вишгорода в Суздаль без отчої волі. І взяв він із Вишгорода ікону святої Богородиці, що її допровадили з Пирогощею (гр.— баштова) із Цесареграда… Прикрасивши, він поставив її в церкві святої Богородиці у Володимирі (Суздальському)»,— це була перша акція — грабунок найціннішої святині Києва. По сей день ікона не повернута та, мабуть, ніколи і не буде, бо і на сьогодні визнається основною святинею Росії. Друга акція 1169 р.— «Узятий же був Київ місяця березня …І грабували вони два дні увесь город. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали… І всі святині було забрано… І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота нетишима, сльози безперестанні.» Літопис руський. К, 1989, с. 266 — 267, 295. [52]

      3 . Постанова константинопольського собору 1354 р. про перенесення митрополичної кафедри з Києва до Володимира була прийнята у відповідь на прохання митрополита Алексія, який виховався та виріс у Москві і, зрозуміло, тяжів до неї, незалежно від того, в якому стані перебував Київ. Аргументація дивовижна — зменшення прибутків кафедри. А де ж християнська милосердність та любов і співчуття до народу?! [54]
      За двісті соболів та 400 золотих карбованців константинопольський патріарх Діонисій та єрусалимський Доситєй продали київську митрополію Москві в 1686 р., тим самим ідеологічно поставивши християнство на службу агресивної політики Москви. Як сказано в постанові московського собору в 1666 р.— «да расширяється православієм в род і род богохранимое россійское царство».— Цит. за Юрій Федорів. Люблін, 1991, с. 221. [54]

      4 . «А постійні викликання кращих українських співаків і композиторів до російських столиць і в музиці дали той самий наслідок, що і в пластичному мистецтві, а власне, що центри української творчості зосередилися в наступній після барокко добі у Петербурзі; там українські майстри мистецтва в кінці XVIII та на початку XIX століть розвинули блискучу творчість, яка заложила підвалини для мистецького руху в общеімперському масштабі, з чого і виросло «російське мистецтво», а сама Україна під оглядом мистецтва обернулася в глуху провінцію». Дмитро Антонович. Українська музика. // Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича, с. 424. [58]

_________________________________

      * &nbsp Профанній — від лат. «профан» (profanus) — у стародавньому Римі «непосвячений», той, що не має права відвідувати храм. [45]

    ** Ось де витоки ідеї, проголошення псковським єпископом Філофеєм «Москва — третій Рим», що було, так би мовити, простим «плагіатом». [45]

Економіка страждань і несправедливості: як українці перетворилися на «ліву» націю

У 2017 році 63% українців вважали, що уряд не докладає зусиль для здійснення реформ. 77% населення не може назвати жодної успішної зміни. Більшість українців виступають проти ліберальних ринкових реформ, таких як ринок землі чи приватизація. Українські  реформатори схильні пояснювати це радянським менталітетом. Але це не так.  У 1992 році більшість українців підтримували ринок землі та приватизацію. Але протягом історії незалежності країни підтримка лише знижувалася.

Питання популярності реформ та реформаторів піднімалося у десятках економічних досліджень протягом останніх десятиліть. У більшості з них фігурує Україна. Вони показують, що радянська спадщина, неосвіченість населення і міфи популістів мають менше значення, ніж прийнято вважати. А масове невдоволення ходом реформ – вірний шлях втратити черговий шанс на їх завершення.

У 1992 році лише 14% українців не підтримували створення ринку землі. Вирішальні 63,5% виступали за. У 2016 – картина протилежна: мізерні 16,7% – за, 59% – проти.

Це погано узгоджується з популярним переконанням, що українці не підтримують ринок землі через вкорінену соціалістичну спадщину чи радянський менталітет.

Те ж саме з приватизацією. Реформа держвласності або приватизація розпочалася разом з незалежністю країни. Сьогодні вона все ще далека від завершення, хоча майже кожен уряд включав її до списку пріоритетів. Одна з причин – непопулярність серед населення. За винятком аномального 2014 року приватизація малих підприємств лише втрачала підтримку.

Кількість тих, хто проти приватизації великих підприємств завжди переважала кількість тих, хто за. Проте, знову – непідтримка зросла вдвічі, підтримка вдвічі впала.

Бажання сильної руки. Небезпечно зросла кількість громадян, які вважають, що «сильний лідер, якого не турбують парламент і вибори – хороший спосіб навести порядок в країні». У 1995-97 роках цю думку підтримували трохи більше 50% населення, у 2010-14 роках – 71%. Для порівняння, в Німеччині лише 20% громадян підтримують подібну ідею. В Росії, де вона цілком втілена в життя – 73%.

Чому, з віддаленням України від радянських часів, все менше громадян підтримують ринкові реформи та все більше розглядають авторитаризм як спосіб вирішення проблем?

Щоб відповісти на це питання, ми проаналізували дослідження, в яких піднімалася ця тема. Результати двох десятків досліджень, що лягли в основу цієї статті, показують: реформи непопулярні швидше з економічних та політичних причин, ніж через неосвіченість чи ідеологічну заангажованість населення. Ці причини можна розділити на дві умовні групи: економічні та неекономічні.

Економічні причини. Не радянська спадщина, а пострадянські страждання

Матеріальні втрати. У країнах, які реформуються існує тісний зв’язок між економічною ситуацією та поведінкою громадян на виборах. Нерівний розподіл вигод та втрат від змін створює переможців та невдах. Той, хто відчуває, що виграє від реформи або впевнений, що виграє в майбутньому – підтримує її. Той, хто несе втрати або боїться понести в майбутньому, виступає проти. Якщо більшість населення відчуває, що програє від змін, підтримки не буде. Виборці карають уряд, голосуючи за опозицію, якщо їх економічне становище погіршилося і навпаки. Те, як розподілялися вигоди та втрати в процесі реформ значно більше вплинуло на політичну долю перехідних країн, ніж їх відмінності в історії, культурі та масштабах комуністичної спадщини (Fidrmuc 1998). Серед основних факторів, що спричиняють матеріальні втрати населення і впливають на підтримку ринкових реформ – безробіття і інфляція.

Якщо в процесі реформ зростає безробіття чи загроза втратити роботу, люди знижують підтримку партій, які асоціюються з реформами та збільшують підтримку лівих партій.  Зростання приватного сектору – навпаки – підвищує популярність реформаторів і знижує підтримку комуністів та крайніх лівих. В той час, як працівники приватного сектору традиційно більш схильні підтримувати реформи і низькі державні субсидії, працівники державного сектору та безробітні підтримують їх лише на початку. Це пов’язано з їх очікуванням отримати кращу роботу в приватному секторі внаслідок змін. Якщо ці очікування не виправдовуються, підтримка реформ знижується, а підтримка щедрих субсидій зростає (Fidrmuc 1997).

Перехідні країни, яким вдалося тримати ціни під контролем, зберегли більшу підтримку ринкових перетворень (Hayo 1999). Багато перехідних економік Центральної та Східної Європи у 1990-х роках зіштовхнулися з суворими кризами, зростанням безробіття та інфляцією. Хоча на початку переходу громадяни цих країн виражали величезну підтримку реформ (як і Україна на графіках 1,2,3), в процесі трансформації більшість з них її втратили. Україна стала однією найбільш економічно постраждалих країн. У 1990-х роках серед пострадянських країн громадяни України найгірше оцінювали стан економічної і політичної систем (Rovelli, Zaiceva 2011).

Економічні шоки можуть взаємодіяти з культурними уподобаннями і визначати відношення громадян до ринкової економіки і лібералізації. Удар криз по населенню може призводити до відміни вже втілених змін та переходу країни до менш ліберальної економічної системи.

Одне з досліджень вивчало вплив Великої рецесії 2009 року на підтримку ринкової економіки та демократії українцями зі Сходу та Заходу. Жителі Сходу України більше постраждали від кризи, що збільшило їх негативне відношення до ринкової економіки. Цей ефект був сильнішим з наближенням до кордону, що може свідчити про взаємодію економічних та культурних факторів. Жителі Західної України, які більше постраждали від кризи виражали більше розчарування ринковою економікою і ставали в цьому плані схожими до жителів Сходу (De Haas et al. 2015). Економічні потрясіння можуть підривати підтримку не лише ринкових інституцій і уряду, а й демократії (Katz, Levin 2017).

Нерівність. Болгарія, Росія та Україна зазнали найбільш драматичного зростання нерівності доходів серед пострадянських країн в процесі пострадянського переходу. Різкі втрати 80% відсотків населення супроводжувалися значним зростанням найбагатших 20% (Milanovic 1998). В той час, як доходи найзаможніших 20% українців відновили докризові позиції, доходи нижніх 80% стагнують протягом усього пострадянського періоду.

Коли економіка і рівень життя зростає, люди підтримують масштабніші зміни. Зниження рівня життя, зростання нерівності доходів та висока інфляція сприяють ностальгії за попереднім режимом. Зниження очікуваної тривалості життя, зростання смертності, погіршення верховенства права і висока корупція також збільшують тугу людей за «стабільним» минулим (Golinelli, Rovelli 2011). Хоча схильність до лівих ідей дуже поширена серед українців, вона існує не сама по собі, а може виступати наслідком численних інших – не ідеологічних факторів. Ті ж чинники, що підживлюють ліві ідеї, знижують підтримку ринкових реформ.

Втім, матеріальні втрати – не єдине, що впливає. Не менш важливо, як громадяни оцінюють реформи і реформаторів.

Неекономічні причини

Хоча економічні втрати населення в процесі реформ знижують підтримку, часто саме кризи відкривають вікно можливостей і формують запит населення на зміни. За певних умов реформатори можуть зберігати високу підтримку серед населення, втілюючи складні зміни. Для цього вони повинні користуватися довірою, а їх політика вважатися справедливою.

Питання справедливості. Несправедливі реформи – не реформи

Нелегітимність в очах населення. Для більшості перехідних країн характерне бажання відмінити результати приватизації через її нелегітимність в очах населення. Дослідження, що розглянуло 28 перехідних економік включно зі всіма пострадянськими, показало: більше 50% населення кожної з цих країн (більше 80% усіх опитаних респондентів) підтримують одну з форм відміни приватизації. Від стягнення додаткових податків з нових власників до повної експропріації та ренаціоналізації приватизованих підприємств. Цікаво, що лише 36% з цих 80% надають перевагу державній власності. 64% опитаних за приватну власність, але проти приватизації через масове невдоволення її результатами.

Непідтримка приватизації тими, хто за державну форму власності може мати ідеологічні причини. Інші принципово виступають за приватну власність, але обурені несправедливим розподілом національного багатства в ході приватизації. Особи, які зазнали найбільших економічних втрат під час переходу найменше підтримують приватизацію і найчастіше виступають за перегляд її результатів (Denisova et al 2010).

Справедлива і несправедлива нерівність. Хоча нерівність доходів різко зросла в процесі пострадянських перетворень, Україна має відносно невисоку нерівність, якщо порівнювати її з іншими країнами світу. Але опитування за 2009 рік показує, що більше 90% українців переоцінюють нерівність доходів в країні і вважають її значно більшою, ніж є насправді . Коефіцієнт Джині – популярний індикатор для вимірювання нерівності доходів. У 2009 році коефіцієнт Джині для України становив 28 пунктів, що відносило Україну до 30% країн світу з найнижчим показником нерівності. Але за оцінками українців, коефіцієнт мав складати 39 пунктів, що б відносило Україну до 30% країн з найвищою нерівністю (Gimpelson, Treisman 2015). Причина таких розбіжностей між сприйняттям і реальністю може бути в тому, чи вважають люди нерівність справедливою, а статки багатих заслуженими.

Люди цілком нормально сприймають нерівність, якщо чітко бачать, що багаті заслужили своє багатство, працюючи наполегливіше або маючи кращі навички (Breza et al. 2016). Якщо вони вважають, що багаті отримали свої статки незаслужено, нерівність сприймається як несправедливість. На підтримку реформ негативно впливає лише «несправедливий» компонент нерівності – тобто, нерівність в доходах, зумовлена різницею в можливостях. Якщо хтось отримує багатство, користуючись привілейованим становищем у суспільстві, зв’язками батьків, маючи доступ до кращої освіти тощо, інші схильні вважати це несправедливим (Guriev 2018).

Фактична нерівність практично не впливає на переконання людей, що уряд має втручатися у розподіл доходів. Саме «несправедлива» нерівність, як її бачать люди, сильно корелює з жагою до перерозподілу і попитом на ліву політику. Це сприймається як спосіб відновлення справедливості (Gimpelson, Treisman 2017). Освіта та інформування населення не вирішує цю проблему. Люди не відмовляються від хибних поглядів на нерівність, навіть коли постають перед протилежними фактами.

Питання довіри

В Україні політичні партії часто захищають інтереси впливових груп. Тому люди не довіряють їм і не ідентифікують себе з ними. Громадяни, які не відчувають, що партії представляють та захищають їхні інтереси знижують підтримку демократії. Молоде покоління українців значно менше довіряє політичним партіям, ніж старше (Reshetova 2011). Якщо ви вважаєте, що політики вас обманюють – замість покращення життя ви отримаєте вищі ціни, в той час як вигоди дістануться лише «обраним» – опір змінам буде цілком раціональною поведінкою (Fernandez, Rodrik 1990)

У свою чергу, висока недовіра в суспільстві створює політичний запит на державне регулювання. Це стосується як довіри між людьми, так і довіри людей до бізнесу, політиків та політичних інституцій. У країнах з низьким рівнем довіри люди хочуть більше державного втручання, навіть коли усвідомлюють, що держава дуже корумпована (Aghion et al. 2009).

Пострадянський період супроводжувався спадом довіри українців до інституцій влади, поліції і правосуддя. Це спостерігалося і в інших пострадянських країнах, хоча, як правило, в меншій мірі. Наприклад, Польща: хоча довіра до інституцій зменшувалася, відсоток громадян, що довіряють постійно перевищував відсоток тих, хто не довіряє. У випадку України спостерігається більш драматична картина: з середини 2000-х років кількість громадян, які не довіряють вище названим інституціям майже завжди переважає над кількістю тих, хто довіряє.

Щодо довіри між людьми, в Україні вона лише знижувалася протягом пострадянського періоду. У Польщі історично, ще менше громадян відповідали, що більшості співвітчизників можна довіряти. Проте, там спостерігалася протилежна тенденція: у пострадянський період рівень довіри лише зростав.

Один з важливих факторів, що визначають, наскільки громадяни довіряють одне одному та політичним інституціям – економічне зростання (Kroknes et al. 2015). Економічні кризи призводять до зменшення довіри між людьми, руйнуючи механізми співпраці та негативно впливають на вибір економічної політики. Економічне зростання і ефективність політичної системи, навпаки – формує запит громадян на корисну для зростання політику, підвищує підтримку демократії і довіру до політичних інституцій.

Коли складні зміни можуть бути популярними

Економіка і справедливість. Більшість населення має відчувати, що виграє від змін. Перерозподільчі ефекти кожної реформи повинні бути враховані. Якщо зміни боляче б’ють по значній кількості людей, повинні бути запропоновані механізми компенсації найменш захищеним. Економічне зростання, зниження нерівності доходів і покращення якості державного управління підвищують підтримку.

Крім матеріальних аспектів, реформи повинні нести символічне значення. Люди мають відчувати, що вони проводяться для них і на їх користь, а не за рахунок них і на користь обраних. Є реформи, болючі або незрозумілі для населення. Є ризиковані і болючі для бенефіціарів несправедливого на думку населення статусу-кво. Якщо проводяться лише перші, а другі відкладаються до наступного політичного сезону, підтримки не буде. Схвалення не буде, якщо в процесі зміни вкрай несправедливого суспільства «погані хлопці» в образі олігархів чи корумпованих політиків не програють. Громадяни не лише не підтримають такі реформи, вони їх можуть навіть не визнати як такі.

Українській урок

Підвищення тарифів на енергетику і введення плаваючого валютного курсу не вважаються реформами більшістю населення попри всю їх важливість і безальтернативність. Кожен пересічний громадянин може особисто відчути їх негативні наслідки у вигляді зростання цін та падіння рівня життя, в той час як потенційні вигоди залишаються неочевидними. З іншого боку, затримка з антикорупційною і правозахисною реформами, повільні зміни якості державних послуг переконують пересічного громадянина, що його сьогоднішній біль не окупиться завтрашнім виграшем; або що його власний «pain – someone else’s gain».

Досвід трансформацій пострадянських країн показує, що популярність політичних реформ серед населення завжди переважає над популярністю економічних. А обмеження влади корумпованих політиків підвищує народну підтримку ринкових перетворень. Заходи, які обмежують повноваження державних службовців і дозволяють виборцям здійснювати моніторинг, а також винагороджувати чи санкціонувати політиків за неправомірні дії збільшують легітимність дій реформатора. Такі дії переконують виборця, що вигоди від змін будуть розподілятися у справедливій манері і не дістануться лише наближеним.

Гасла наймасовіших протестів, які переживала країна, підтверджують, що для громадян питання справедливості лежить швидше у боротьбі зі зловживаннями еліти та відновленням рівних можливостей у суспільстві, ніж у лівій політиці соціалістичного нахилу.

Що заважає владі реалізовувати реформи, 2016

Довіра до реформатора. Якщо люди не підтримують реформаторів, то не підтримають і реформи. Незрозуміла реформа без популярного лідера вразлива. Підтримка політики, яка стосується кожного громадянина, але не надто для нього зрозуміла, залежить від репутації лідера. Якщо громадяни не знають його чи не довіряють йому, їх думка про політику вразлива до маніпуляцій.

Балансування між болючими і популярними змінами, врахування питання справедливості і збереження довіри населення – те, чого не вистачало першій хвилі українських пострадянських реформ. Це те, чого не вистачає зараз. Ні дані, ні результати досліджень не підтверджують аргумент, що соціалістичне минуле – основна причина популярності лівих ідей у пострадянській Україні. Гнітюча економічна історія, дискредитована політична система, дискредитоване слово «реформи» краще пояснюють тенденцію. До того ж, якщо популярність реформ – питання їх дизайну, а не людського менталітету, з цим можна працювати. Але, висока ймовірність, що вже наступного разу.

Диспозиционное злорадство Мао Цзэ-дуна

Вполне естественно испытывать какое-то удовольствие, когда страдания другого человека приводят к выгоде для кого-то, особенно в конкурентных ситуациях, когда выгода ощущается так непосредственно. Но некоторые люди, возможно, потому, что они более эгоистичны, чем другие, могут испытывать такое злорадство более безудержно — и их не беспокоят муки вины. В некоторых случаях склонность чувствовать злорадство может приобретать диспозиционный характер и становиться характерной чертой личности человека.Думаю, можно утверждать, что Мао Цзэ-дун был таким человеком.

Я основываю это на богато собранной биографии китайского лидера Mao: The Untold Story , написанной Юнг Чангом и Джоном Холлидеем, которые раскрывают относительно новую информацию о психике Мао, его крайнем эгоизме и эгоцентризме. Имея доступ к документам, недоступным для предыдущих биографов Мао, Чанг и Халлидей собирают воедино детали его жизни посредством интервью с сотнями людей на разных уровнях китайской жизни, которые жили и выжили во время его режима.Картина Мао, которая появляется, хотя и противоречивая, показывает человека, который, казалось, не заботился ни о ком, кроме себя, и для которого злорадство было второй натурой.

Похоже, что Мао больше всего двигало стремление к власти. На протяжении большей части своей взрослой жизни он преследовал свои амбиции с неумолимым рвением и решимостью, избавляясь от всех, включая семью и верных друзей, если это будет способствовать его целям. Самым расходным материалом был китайский крестьянин. Мао был в той или иной степени ответственен за 70 000 000 их смертей — число намного большее, чем приписывается Гитлеру или Сталину, — когда он строил планы, царапал, терроризировал и дремал на вершине.Это умопомрачительная история о пытках, ужасе, душевной боли и непристойном человеческом уничтожении. Попутно Чанг и Халлидей раскрывают особенности методов, политики и тактики Мао, которые привели к человеческим страданиям. Поскольку человеческие страдания способствовали достижению целей Мао, они приносили ему радость.

С ранних лет Мао был очарован террором и убийством, но больше всего его интересовало то, как террор и убийство можно использовать для обретения власти. Один из его любимых методов вселять страх и паранойю в граждан — заставлять людей обвинять других в контрреволюционности.Мао не интересовался, был ли хоть один человек на самом деле контрреволюционером, если только этот человек не стремился подорвать его интересы. Он просто хотел, чтобы люди испугались обвинения в одном.

Используя этот метод, он приказал собрать группу людей и подвергнуть их пыткам способами, невообразимыми, но творчески изобретенными и с энтузиазмом поощряемыми самим Мао, пока они не признались в преступлениях против государства. Опять же, казалось неважным, действительно ли у них были эти мысли.После того, как заключенные признались, их попросили назвать других, которые затем подверглись той же процедуре. Обычно всех заключенных казнили, часто публично, чтобы еще больше терроризировать других. С точки зрения Мао, это было эффективно; он использовал такую ​​тактику, чтобы взять под свой контроль весь Китай. Потому что пытки работали, потому что они приносили Мао то, что он хотел, они вызывали у него изящное злорадство.

Во время полного внедрения этого метода, по мере того как власть коммунистов расширялась, он отслеживал количество казненных.Одни провинции отставали от других, и это его не устраивало. Однажды он был особенно недоволен провинцией, которая медленно выполняла его приказы, и он отдал приказ о борьбе с их сопротивлением. Позже, когда он увидел цифры, показывающие, что проблема исправлена ​​и скорость выполнения достаточно высока, он выразил большую радость по поводу этого исправления. Но не пытки приносили Мао столько удовольствия, сколько их влияние на достижение его целей. По словам Чанга и Халлидея, Мао не был садистом.Его двигало желание власти.

Эгоистичный характер Мао проявился с юности. Мао любил пересказывать историю конфронтации с отцом, когда он был мальчиком. Он и его отец не ладили. Его отец был трудолюбивым и ожидал, что Мао будет работать так же усердно, как и он сам, но Мао не любил тяжелый труд, особенно ручной. Он утверждал, что его отец, будучи старше, должен больше работать, что для любого китайского отца показалось бы дерзким. Поведение Мао приводило в ярость его отца, которого он часто бил Мао за его лень.В результате Мао возненавидел его. Однажды Мао и его отец начали спорить перед гостями. Как однажды описал это событие Мао:

« Отец ругал меня перед ними, называя ленивым и бесполезным. Это меня взбесило. Я назвал его имена и вышел из дома. . . Мой отец . . . преследовал меня, проклиная и приказывая мне вернуться. Я добрался до края пруда и пригрозил прыгнуть в него, если он подойдет ближе. . . Мой отец отказался от ». (Чанг и Холлидей, 2005, стр.6)

Мао гордился тем, как он справился с ситуацией, и, похоже, ему очень понравилось пересказывать эту историю. Неудивительно, что, когда Мао было за 40, смерть отца оставила его равнодушным и равнодушным. Когда его отец лежал при смерти, он попросил Мао навестить его. Мао отказался.

Эгоизм Мао был крайним. Чанг и Халлидей предполагают, что его моральный компас был обратным. Для него добро и нравственность служили его собственным целям. Он не питал иллюзий по этому поводу и действительно гордился этим.Мао продумывал свою полностью эгоистичную моральную философию с раннего возраста — даже написал эссе с изложением этой философии в возрасте 24 лет. Для Мао, например, совесть была глупой и неуместной концепцией, если она мешала его желаниям

.

Мао приложил все усилия, чтобы создать для себя все возможные удобства. Во время «Великого марша», мифологизированного Эдгаром Сноу в «Красная звезда над Китаем» , он, возможно, мало маршировал, насколько Чанг и Халлидей могут судить на основании их интерпретации имеющихся свидетельств.Его и многих его офицеров, возможно, несли в седанах, в то время как остальная часть армии страдала от нехватки еды и истощения. Мао казался равнодушным к их страданиям. Ему было любопытно услышать о боли, которую испытывают другие, и о ее последствиях для него самого. Фактически, смерть миллионов было чем-то, что нужно было праздновать. Например, во время «большого скачка вперед» в конце 1950-х годов Мао использовал продукты питания, необходимые китайскому народу, для приобретения материалов и технических ноу-хау из России и других стран советского блока.Решения Мао перегрузили и заморили голодом миллионы китайцев и отправили их в ранние могилы. Согласно исследованию Чанга и Халлидея, Мао это не волновало. Он буквально видел их трупы как потенциальное удобрение.

Что заставило Мао чувствовать себя плохо? Обычно, когда происходили две вещи. Во-первых, он разочаровался, когда его многочисленные поблажки остались неудовлетворенными, будь то время на чтение, возможность плавать или доступ к молодым женщинам. Во-вторых, что более важно, он мог прийти в ярость или депрессию, когда его мечты о достижении статуса сверхдержавы были сорваны.

Однажды у него случился психический срыв. Это было ближе к последней части его долгой борьбы с лидером националистов Чан Кай-Ши. Вопреки совету своих генералов, он приказал атаковать города в Маньчжурии, контролируемые националистами. Хотя его собственная армия имела только винтовки и была плохо обучена, в то время как у националистов была артиллерия, была хорошо укреплена в городах и была очень хорошо обучена, он приказал своей армии атаковать даже в этом случае. Силы Мао были легко разбиты и убиты в ужасающем количестве.В конечном итоге им пришлось отступить в сельские районы и через границу на территорию, удерживаемую Россией. Похоже, что мечты Мао о том, чтобы однажды править Китаем и создать мировую сверхдержаву, вряд ли осуществятся, тем самым разрушив психику Мао. То, что его решение привело к гибели тысяч его людей и опустошило сельскую местность до большей части ее ресурсов, не имело значения.

Кто-то может возразить, что склонность Мао наслаждаться страданиями других была больше сродни садизму, чем злорадству.Садизм заключается в особом удовольствии причинять боль другим ради самого себя. С самого начала своего долгого восхождения к верховному правителю Мао обнаружил и культивировал любовь к жестокости. Когда Мао увидел, как крестьянские боссы унижают, терроризируют и избивают своих жертв, он был очарован. Однако, опять же, Чанг и Халлидей утверждают, что он не был явным садистом. Он радовался больше, потому что видел, что эти действия направлены на достижение целей коммунистической власти и его собственные. Мао настаивал на том, чтобы крестьяне увеличивали производство зерна, а затем брал большую часть этого урожая на приобретение оружия и технологий из России.Это вызвало массовый голод на беспрецедентном уровне в мировой истории: 30 миллионов, возможно, по самым скромным подсчетам. Как предполагают Чанг и Халлидей, эти смерти не имели отношения к Мао, чья навязчивая идея заключалась в скорейшем достижении статуса сверхдержавы.

В последние дни Мао Чанг и Халлидей свидетельствуют о том, что он был озабочен другими историческими лидерами, чьи мечты о завоеваниях и славе не осуществились. Примечательно, что Ричард Никсон вызвал наибольшее сочувствие после того, как был вынужден уйти в отставку после Уотергейтского скандала.Мао послал Никсону теплые добрые пожелания через Имельду Маркос из Филиппин и пригласил Никсона во второй визит в Китай. Когда эфиопский диктатор Хайле Селассие умер в тюрьме в результате военного переворота, Мао почувствовал себя глубоко опечаленным. Мао всегда боялся собственного свержения, и поэтому казалось, что кончина деспотов ударила по нему, где он жил и где он только жил, — по его собственной силе и благополучию.

В последние два года своей жизни есть много свидетельств того, что Мао был поглощен жалостью к себе и разочарованием.Истинный статус сверхдержавы ускользнул от него. Промышленности были по существу бесполезны, поскольку они извергали дефектную продукцию, такую ​​как сотни самолетов, которые не смогли летать, и кораблей, которые не соответствовали стандартам сверхдержав. За год до своей смерти, когда он встретился с Киссинджером, он признал, что Китай далек от сверхдержавы и, по сути, был «отсталым». Так что, если ему и было жаль кого-то, правда, так это самого себя. Он плакал, когда говорил о целях, которых не смог достичь. Если злорадство было частой эмоцией при его восхождении к вершине, то в последние годы его горького разочарования его место заняла жалость к себе.

Полтриллиона долларов утеряно с китайских рынков за неделю, поскольку жесткие меры подрывают доверие

Инвесторы сидят перед доской, демонстрирующей биржевую информацию в брокерской конторе в первый день торговли в Китае после Лунного Нового года, в Ханчжоу, Чжэцзян провинция, Китай, 3 февраля 2020 года. China Daily через REUTERS

• Уверенность падает на фоне усиливающихся репрессивных мер в Китае
• Hang Seng упал на 1,8%, самый большой недельный убыток с марта 2020 года
• CSI300 упал на 1.9%; кредитные рынки на грани
• юаней, гонконгский доллар продан по мере поступления денежных средств

20 августа (Рейтер) — Китайские технологические акции упали до новых минимумов в пятницу, а контрольный индекс Гонконга достиг почти 10-месячного минимума, что стало неумолимым серия репрессивных мер со стороны китайских регулирующих органов подорвала доверие инвесторов.

Более 560 миллиардов долларов рыночной стоимости были стерты с бирж Гонконга и материкового Китая за неделю, поскольку фонды капитулировали из некогда благоприятствованных акций, не зная, какие секторы регулирующие органы будут нацелены в следующий раз.

Hang Seng (.HSI) упал на 1,8%, а его недельное падение на 5,8% стало крупнейшим с момента пика пандемии на финансовых рынках в марте 2020 года.

Акции в Шанхае также упали, в то время как инвесторы продали рискованные корпоративные долги. и китайская валюта. Юань был готов к самой большой еженедельной потере за два месяца, поскольку инвесторы устремились в безопасное место на фоне опасений по поводу глобального коронавируса.

Котирующиеся в США акции китайских технологических компаний набирали силу, поскольку охотники за скидками воспользовались недавними распродажами в результате продолжающегося репрессивного преследования со стороны Пекина, которое на этой неделе унесло полтриллиона долларов с китайских рынков.подробнее

Акции Alibaba Holding Group, Tencent Music Entertainment Group (TME.N), Didi Global и iQiyi Inc (IQ.O) выросли на 1–4,5%.

«На самом деле нет одного триггера, но есть много кусочков, которые добавляют к повествованию, чтобы держаться подальше от Китая», — сказал Дэйв Ван, управляющий портфелем в Nuvest Capital в Сингапуре.

«Почти ежедневно у вас появляются негативные новости, поэтому создается впечатление, что конца не видно».

Только на этой неделе Китай объявил об ужесточении правил конкуренции в технологическом секторе, призвал руководителей девелоперской компании Evergrande (3333.HK), чтобы предупредить их о необходимости сократить огромный долг компании, а государственные СМИ сообщили о надвигающихся правилах для производителей спиртных напитков, любимой выпивке для управляющих иностранными фондами.

Вслед за репрессиями, охватывающими от сталелитейного производства до электронной коммерции и образования, эти шаги подрывают веру в рынок, который, кажется, еще не нашел своего выхода после нескольких месяцев продаж. подробнее

Shanghai Composite (.SSEC) упал на 1,1% до самого низкого уровня закрытия более чем за две недели в пятницу, а «голубые фишки» (.CSI300) упали на 1.9%, при этом лидируют потери производителей спиртных напитков (.CSI399997).

China Telecom была редким ярким пятном и резко выросла после своего дебюта в Шанхае. подробнее

Инвесторы сбрасывают акции китайских технологических компаний

Эпицентром распродажи стал технологический сектор, который был популярен среди иностранных инвесторов, которые теперь опасаются, что не могут количественно оценить регуляторный риск, и продают в массовом порядке.

Гонконгский индекс Hang Seng Tech (.HSTECH), состоящий из множества одноразовых любимцев, упал на 2,5% в пятницу до нового рекордного минимума и упал примерно на 48% с февраля.

Гонконгские акции гиганта электронной коммерции Alibaba (9988.HK) упали на 2,6% до рекордного минимума закрытия и вдвое ниже пика октября. Интернет-гигант Tencent (0700.HK) достиг 14-месячного минимума, а поставщик продуктов питания Meituan (3690.HK) достиг годового минимума.

«В настоящее время существует стадное мышление, — сказал Луис Цзе, управляющий директор гонконгской брокерской компании Wealthy Securities. «Люди видят, как продает один человек, а потом делают то же самое».

В результате у Alibaba сейчас самое низкое соотношение цены и прибыли с момента листинга в Нью-Йорке в 2014 году, а у Tencent — самое низкое за более чем восемь лет.

«Tencent и Alibaba не продавали бы прибыль примерно в 20 раз, если бы общее настроение вокруг них было оптимистичным», — сказал Тарик Деннисон, управляющий директор GFM Asset Management в Гонконге, который в пятницу фактически покупал оба продукта.

К опасениям регулирующих органов добавляются опасения по поводу того, что восстановление экономики Китая теряет динамику, а долговые риски растут, поскольку данные указывают на замедление спроса и промышленного производства и предполагают, что власти принимают жесткие меры в сложное время.

Настойчивость политиков в сдерживании горячих цен на недвижимость, например, поставила рынки в тупик, и в пятницу корпоративный кредит еще больше упал из-за новостей о том, что крупная задолженность Evergrande была отвергнута регулирующими органами.подробнее

Юань упал через свою 200-дневную скользящую среднюю по отношению к широко растущему доллару США и упал выше психологической отметки 6,5 за доллар, достигнув трехнедельного минимума 6,5059 во время наземных торгов в пятницу.

Гонконгский доллар близок к самому низкому за последние полтора года, что также указывает на то, что деньги уходят из города.

Репортаж Тома Уэстбрука в Сингапуре, Алуна Джона в Гонконге и Самуэля Шена в Шанхае; Дополнительный репортаж Стивена Калпа из Нью-Йорка; Под редакцией Аны Николаси да Коста, Ким Когхилл и Ника Зиемински

Наши стандарты: принципы доверия Thomson Reuters.

Я живу доказательством американской мечты, с Сарой Й. Цзе из TSE Worldwide Press | шеф-поваром Вики Колас | Authority Magazine

Большое спасибо за то, что сделали это вместе с нами! Можешь рассказать нам историю о том, как ты вырос?

Я вырос в Гонконге. Я родился с заболеванием легких, поэтому первый год провел в больнице. После того, как меня выпустили, мне поставили диагноз «неспособность к обучению», потому что разлука с семьей и отсутствие каких-либо социальных контактов в течение первого года жизни означало, что я так и не научился общаться с другими.Мне поставили диагноз аутизм, и я помню, что мне приходилось ходить на много консультаций. Это может показаться странным, потому что люди смотрят на меня сейчас и видят меня очень разговорчивым и общительным. Эта неспособность общаться продолжалась все время, пока я учился в начальной школе. Я помню, как однажды было собрание родителей / учителей, когда мне было всего 8 или 9 лет — один из моих учителей, пожилой джентльмен лет 60, сказал моей маме, чтобы она меня по-настоящему взрастила, потому что он знал, что я собираюсь преуспеть в жизни.И теперь я думаю: «Ого, это было пророчество». Мои родители приняли это близко к сердцу и начали заставлять меня заниматься множеством занятий и репетиторством, чтобы помочь мне преуспеть как в учебе, так и в обществе. К тому времени, когда я окончил начальную школу, у меня появились друзья, и я, наконец, смог успевать в учебе с другими детьми. Итак, я вырос в очень простой, нормальной семье с двумя очень преданными родителями. Мои родители могли сделать аборт, когда узнали о моем заболевании легких во время беременности моей матери, но они этого не сделали.И благодаря настойчивости и академической одаренности у меня появился шанс приехать в Америку, чтобы продолжить свое образование.

Был ли какой-то конкретный триггер, который побудил вас эмигрировать в США? Вы можете рассказать историю?

Да. В 1989 году в Гонконге возникли социальные волнения из-за событий на площади Тяньаньмэнь. Бунт в Пекине вспыхнул 4 июня, и этот инцидент вызвал большой страх у жителей Гонконга. Но я думаю, что время было подходящим для меня, потому что я только что закончил среднюю школу и знал, что мне нужно принять решение о своем будущем.Я знал, что хочу поступить в колледж за границей, потому что в тот момент я чувствовал, что в Гонконге для меня нет будущего в том, что касается образования. А Сьюзен, одна из моих самых близких подруг из Гонконга, уже была первокурсницей в Биоле, университете в южной Калифорнии. Она опередила меня на год и больше всего повлияла на мое решение приехать в Америку и продолжить образование. Короче говоря, социальные волнения в Китае в сочетании со знаниями, которые мне нужны для продолжения образования, сделали для меня очень естественным решение переехать.Мне было 18 лет, и я уже работал, поэтому я помню, что я был тем, кто заплатил за билет в один конец, чтобы поступить в колледж. Это было в 1989 году, 18 августа я приземлился в Америке в качестве иностранного студента в Университете Биола, школе, которую я решил посещать.

Расскажите, как вы попали в США? На что был похож этот опыт?

В предыдущем вопросе я объяснил, как моя подруга Сьюзен способствовала моему решению учиться за границей.Опыт приезда в Америку был для меня очень волнующим — было много неизвестного, но я был больше взволнован, чем боялся неопределенности будущего.

Есть ли конкретный человек, которому вы благодарны, который помог сделать переезд более управляемым? Вы можете рассказать историю?

У меня действительно не было такого резкого переезда — у меня действительно был только один багаж и плюшевый мишка, когда я приехал. Я бы сказал, что человеком, который сыграл большую роль в моем решении переехать в Америку, была моя подруга Сьюзен.Она писала мне на первом году обучения в колледже, и она присылала мне фотографии и письма о том, как прекрасна Биола, рассказывая мне о кампусе, пляже и еде — так что я был действительно очарован всеми историями, которые она мне рассказывала. , и у меня до сих пор остались те письма, которые она мне прислала. Но мне все равно нужно было получить благословение родителей, чтобы я приехала сюда одна, поэтому Сьюзен вовлекла своего отца. Ее отец был директором моей средней школы в Гонконге, и он также был хорошим другом доктораКлайд Кук, президент Biola в то время. Итак, мой отец рассказал отцу Сьюзен о моем переезде в Америку — я понятия не имею, о чем они конкретно говорили, но в конце концов мой отец сказал «да» и дал мне свое благословение. У нас всегда будут люди, которые так или иначе защищают нас, и в этой ситуации Сьюзен и ее отец сыграли решающую роль в моей жизни, выступая за мое образование.

Итак, как дела сегодня?

Я живу здесь более 30 лет, и я нахожусь в той точке, где я очень хорошо устроился и обосновался.Тем не менее, я пережил семь лет очень трудных времен, которые я документирую в своих мемуарах, особенно подчеркивая, как, проявив стойкость и мужество, я преодолел суровое обращение и стереотипы, с которыми я столкнулся, будучи иммигрантом, женщиной и лидером меньшинства. успешный бизнес. Я думаю, что за эти семь лет я извлек много важных уроков, которые сделали меня тем, кем я являюсь сегодня. Кроме того, у меня все хорошо в финансовом отношении. Я могу уйти на пенсию, но предпочитаю не делать этого, потому что есть вещи, которыми я все еще хочу заниматься.Я хочу иметь возможность отдавать, потому что эта страна дала мне так много — я предпочитаю преподавать, публиковать полезные книги и делиться жизненными уроками, которые помогут другим владельцам бизнеса и предпринимателям стать лучшими лидерами. И я думаю, что я нахожусь на этапе, когда я могу больше сосредоточиться на проектах, которые улучшают общество, будь то помощь другим в публикации их работ или помощь молодому поколению в осуществлении их мечтаний. Поэтому я очень сознательно отношусь к тому, как провожу свое время, потому что я решил использовать свой опыт в качестве бизнес-лидера, наставника и учителя, чтобы ответить взаимностью на предоставленные мне возможности.Несмотря на то, что путешествие было нелегким, есть проверенные уроки, которые я усвоил и планирую преподать другим.

Как вы использовали свой успех, чтобы принести миру добро?

Я бы сказал, что для того, чтобы принести миру добро, человек, получивший мою помощь, должен понимать, что доброта передается от одного человека к другому, и что человек, получивший помощь, будет следующим. давать. Так что я не думаю, что на мне все закончится. Когда люди, которым я помог, возвращаются и спрашивают меня: «Что я могу для вас сделать?» Я всегда говорю им, чтобы они платили вперед — это лучший способ ответить вам взаимностью.Я получил помощь, когда впервые приехал в эту страну в возрасте 18 лет, и теперь я чувствую, что нахожусь в положении, когда я могу отдавать и помогать другим.

Вы не понаслышке знакомы с иммиграционной системой США. Если бы у вас была власть, какие три вещи вы бы изменили, чтобы улучшить систему?

Я официально стал гражданином США в 2009 году, что заняло у меня очень много времени. Мне также потребовалось много времени, чтобы стать держателем грин-карты, поскольку на рассмотрение моего заявления в INS ушло более десяти лет.Обычное время обработки таких дел, как мое, могло занять всего пять лет, но в моей ситуации это заняло гораздо больше. Поэтому я думаю, что, особенно в отношении времени обработки, необходимо больше подотчетности СИН. Они всегда говорили мне, что потеряли мои документы, но как агентство, управляемое правительством, могло дать такой ответ? Как они могли потерять мои документы несколько раз? Но опять же, у меня всегда были адвокаты, и я помню, что, когда мое заявление прошло соответствующий период ожидания, меня представили конгрессмену Гэри Миллеру в моей церкви.Я пошел к нему в офис и заполнил анкету, объясняя свою ситуацию. Его сотрудники связались с кем-то из INS, чтобы спросить о длительной задержке моей заявки на получение грин-карты, и после того, как они вмешались, моя грин-карта была одобрена через три месяца, может быть, даже раньше. У меня были все документы, я прошел все собеседования, мое образование и мой опыт работы давали мне право получить хорошую грин-карту, и все же, несмотря на все эти требования, моя заявка все еще откладывалась на десять лет. Поэтому я считаю, что иммиграционная система должна быть более ответственной.

Можете ли вы поделиться «5 ключами к достижению американской мечты», которым другие могут научиться у вас? Поделитесь историей или примером для каждого.

Прежде всего, вам нужно быть честным — вам нужно работать над тем, чтобы быть порядочным человеком. Я думаю, что это самое главное. В начале своей карьеры, когда я был художником-графиком, мне приходилось очень много работать, потому что я была только что окончившей школу женщиной, работающей в отрасли, где преобладали мужчины старшего возраста. Я рано понял, что мне нужно доказать своим коллегам и руководителям, что я способен выполнять эту работу.Так что я много работал и за очень короткое время смог завоевать доверие своих руководителей. Через год после окончания колледжа я получил повышение по службе, что сделало меня одним из самых молодых руководителей художественного отдела моей компании. На меня была возложена ответственность обучить более 20 других сотрудников. Итак, во-первых, если вы хотите получать поощрения и льготы, вам необходимо иметь порядочность и очень сильную трудовую этику. Так меня воспитывал отец. Второй ключ — не бояться делать больше, искать способы стать лучше и приносить добро другим.Третий ключ к достижению американской мечты — не отказываться от чего-то нового. Выйдите из своей зоны комфорта и сделайте что-нибудь, что может быть для вас не очень привычным. Я китаец, и есть определенные культурные нормы, которые могли сдерживать меня — например, отвращение к тому, чтобы быть в центре внимания. Этот менталитет крайне замкнутости может иметь негативные последствия в применении к культурам за пределами моей собственной. Если мы не боимся выйти из зоны комфорта, мы сможем вырасти еще больше.Мы можем получить больше жизненного опыта и получить больше возможностей. Я никогда не думал, что буду выполнять ту работу, которую делаю сегодня, но если бы я позволил своему полу и возрасту сдерживать меня, когда я закончил учебу, я бы не смог добиться сегодняшнего успеха. Четвертый ключ — научитесь ценить разные точки зрения, опыт и культуры. Калифорния — очень разнообразный штат, но когда я впервые иммигрировал сюда в качестве студента, я ел только китайскую еду и тусовался с другими студентами из Гонконга.Однако, если вы хотите процветать в новой среде, вам нужно научиться замечать и ценить хорошие стороны других культур. Попробуйте разные продукты. Подружитесь с разными людьми. В результате вы станете более разносторонним человеком с более широким мировоззрением. Этот менталитет действительно помог мне в моей компании TSE Worldwide Press, которая ведет бизнес по всему миру. Я научился ценить и уважать культуру других людей, и чем больше я испытываю, тем больше у меня возможностей.Некоторые из моих лучших клиентов из Израиля, и они очень хорошие деловые люди — я многому у них научился, и они также являются одними из моих самых преданных клиентов. Так что цените, уважайте и учитесь у людей, которые отличаются от вас. Пятый ключ к достижению американской мечты — хорошо заботиться о себе. Все, что мы знаем, как иммигранты, — это упорно работать. Однако к тому времени, когда мы достигаем пенсионного возраста, мы не знаем, как радоваться жизни, потому что мы так привыкли работать. У нас может даже не быть друзей на пенсии, потому что все наше внимание в течение жизни в качестве иммигранта было сосредоточено на тяжелой работе, а не на общественной жизни.Я думаю, что нам нужен действительно хороший баланс психического, физического и духовного благополучия, и мы должны быть лучшей версией самих себя, чтобы достичь большего. Я думаю, что будь вам 20, 30, 40, 50 или даже 70, вы все равно можете продолжать работать над собой и осуществить свою американскую мечту, потому что на разных этапах жизни вы можете сосредоточиться на разных задачах и целях.

Мы знаем, что США нуждаются в улучшении. Но есть ли 3 вещи, которые заставляют вас с оптимизмом смотреть в будущее США?

Правовая система Америки очень развита, и я знаю это, потому что лично участвовал в рассмотрении дела в апелляционном суде, о котором я рассказываю в своей книге.Благодаря этому опыту я понял, насколько сильна американская правовая система, особенно на уровне апелляционных судов. Эта сила дала мне надежду на будущее этой страны. Это воодушевляет меня знать, что существует суд более высокого уровня, который отправляет правосудие по делу, которое было принято неверно нижестоящими судами. Я считаю, что Верховный суд также является очень сильной системой из-за того, как он интерпретирует конституцию. Поэтому я считаю, что с хорошо развитыми верхними судами я настроен оптимистично.Мы можем продолжать сталкиваться с проблемами в этой стране, но мы знаем, что у нас очень сильная система в апелляционных и верховных судах. Второе, на что я настроен оптимистично, это то, что есть несколько действительно хороших, преданных своему делу законодателей, и я вижу все больше и больше тех, которые выступают и высказываются по важным вопросам. Они не обязательно представляют какую-либо одну партию, но они — люди, которые искренне хотят внести хорошие изменения в Америку — эти законодатели выступают за определенные группы населения, и я даже вижу, что некоторые из студентов, которых я наставляю, хотят использовать свои юридические навыки, чтобы оказать положительное влияние на общество.Я очень воодушевлен лидерами, которые встают и действуют в соответствии со своим желанием перемен и защиты. Я оптимистично настроен по поводу этих двух вещей.

Эту колонку читают некоторые из крупнейших компаний в сфере бизнеса, венчурного финансирования, спорта и развлечений. Есть ли в мире или США человек, с которым вы хотели бы позавтракать или пообедать в частном порядке, и почему? Он или она может это увидеть.

Я подумал об этом. Я бы хотел позавтракать с Дензелом Вашингтоном.Я хочу сообщить ему, что его вступительные речи очень эффективны, и что я показываю из них пример и использую их в качестве учебных материалов для своего офиса и сотрудников. Поэтому я хотел бы позавтракать с ним и задать ему вопросы. Одна из вещей, которую я недавно узнал от него, — это важность получения ваших благословений, что я и начал делать. Так что это человек, с которым я хотел бы пообедать наедине, потому что я думаю, что могу многому у него научиться.

Как наши читатели могут лучше всего следить за вами в социальных сетях?

Вы можете подписаться на меня в Instagram или Twitter —

www.Instagram.com/sarahytse

www.twitter.com/sarahtse

Это было очень вдохновляюще. Большое вам спасибо за то, что присоединились к нам!

Все уши (Натаниэль Аттли и Лонг Ят Тсе)

Закрывать

Высота холста (пикселей)

Сохранить высоту Сбросить высоту

Фоновое изображение (макс: 2 МБ)

Фоновая крышка
Фоновая плитка

Фоновое видео (макс: 5 МБ)

Фоновый звук (макс: 5 МБ)

Пользовательский курсор (макс: 120×120 пикселей)

Закрывать

Изображение слайда 1 (макс. 2 МБ)

Слайд 1 видео (код для встраивания YouTube / Vimeo)

Сохранить видео

Изображение 1 Подпись
Сохранить подпись

Изображение слайда 2 (макс. 2 МБ)

Слайд 2, видео (код для встраивания YouTube / Vimeo)

Сохранить видео

Изображение 2 Подпись
Сохранить подпись

Изображение слайда 3 (макс. 2 МБ)

Видео слайда 3 (код для встраивания YouTube / Vimeo)

Сохранить видео

Изображение 3 Подпись
Сохранить подпись

Изображение слайда 4 (макс. 2 МБ)

Слайд 4, видео (код для встраивания YouTube / Vimeo)

Сохранить видео

Изображение 4 Подпись
Сохранить подпись

Изображение слайда 5 (макс. 2 МБ)

Слайд 5, видео (код для встраивания YouTube / Vimeo)

Сохранить видео

Изображение 5 Подпись
Сохранить подпись

Изображение слайда 6 (макс. 2 МБ)

Слайд 6, видео (код для встраивания YouTube / Vimeo)

Сохранить видео

Изображение 6 Подпись
Сохранить подпись

Изображение слайда 7 (макс. 2 МБ)

Слайд 7, видео (код для встраивания YouTube / Vimeo)

Сохранить видео

Изображение 7 Подпись
Сохранить подпись

Изображение слайда 8 (макс. 2 МБ)

Слайд 8, видео (код для встраивания YouTube / Vimeo)

Сохранить видео

Изображение 8 Подпись
Сохранить подпись

Изображение слайда 9 (макс. 2 МБ)

Слайд 9, видео (код для встраивания YouTube / Vimeo)

Сохранить видео

Изображение 9 Подпись
Сохранить подпись

Изображение слайда 10 (макс. 2 МБ)

Slide 20 video (код для встраивания YouTube / Vimeo)

Сохранить видео

Изображение 10 Подпись
Сохранить подпись

Шрифт подписи
ArialVerdanaTimes New RomanCourier NewGeorgiaTrebuchetImpact

Текст
Lorem ipsum dolor sit amet, conctetur adipiscing elit.Suspendisse tempor pulvinar nunc, in sagittis dui laoreet id. Quisque euismod conctetur dolor ac tempor.

Сохранить текст Закрывать

Текст
Lorem ipsum dolor sit amet, conctetur adipiscing elit. Suspendisse tempor pulvinar nunc, in sagittis dui laoreet id. Quisque euismod conctetur dolor ac tempor.

Сохранить текст

Ролловер текста

Сохранить текст

Цвет фона

Исчезать

Закрывать

Текст

All Ears (Натаниэль Аттли и Лонг Ят Це , 2020)

Сохранить текст

Ролловер текста

Сохранить текст

Цвет фона

Исчезать

Закрывать

Код для встраивания видео (YouTube / Vimeo)
Сохранить код встраивания

Файл MP4 (макс .: 5 МБ)

Исчезать

Закрывать

Текст

All Ears — фильм о безопасных местах и ​​о том, как внешний мир может на них повлиять. В нем изображен человек, который чувствует себя небезопасно во внешнем мире, но ничего не может сделать, поскольку этот мир начинает заражать пространства, в которых он чувствует себя наиболее защищенным.В этом фильме мы черпали вдохновение из движений в кино, в которых много экспериментировали с формой, чтобы создать нервирующую атмосферу, отражающую менталитет персонажа. Для этого мы перепрофилировали методы, впервые использованные в движениях структурного кино и сюрреализма.

Сохранить текст

Ролловер текста

Сохранить текст

Цвет фона

Исчезать

Chun Yu TSE — CityU Scholars

Я получил докторскую степень по психологии в Университете штата Иллинойс в Урбана-Шампейн (UIUC) в 2010 году.Я работал научным сотрудником (постдокторант) в Temasek Laboratories Национального университета Сингапура в течение трех лет, прежде чем присоединиться к факультету психологии Китайского университета Гонконга в 2013 году. Я присоединился к Городскому университету Гонконга с 2020 года. Я применяю мультимодальные методы визуализации мозга и стимуляции, включая электроэнцефалографию (ЭЭГ), связанные с событиями оптические сигналы (FOS / EROS), магнитно-резонансную томографию (МРТ) и транскраниальную магнитную стимуляцию (ТМС), для изучения когнитивных и нервных расстройств. архитектура системы автоматического / предварительного внимательного обнаружения изменений у человека (также известная как сигнал отрицательного несоответствия) для нормальной, стареющей и клинической популяций.

Когнитивная нейробиология: динамика мозга в обнаружении изменений и нарушение прогнозирования
Методы визуализации и стимуляции мозга: методы мультимодальной визуализации, оптическая визуализация мозга, магнитная и электрическая стимуляция мозга и функциональная связь.

Мои исследования сосредоточены как на методологической разработке интегрированной стимуляции мозга и метода мультимодальной визуализации мозга, так и на применении этого метода для изучения пространственно-временной динамики мозга в процессах обнаружения изменений и прогнозирования нарушений.В частности, я исследую процессы памяти и внимания, участвующие в обнаружении изменений в стимуляции окружающей среды (т. Е. Обнаружение отклонений или изменений), а также нейронные субстраты, лежащие в основе этих процессов. Отклонение стимула варьируется от простых физических аномалий (например, изменение тона) до нарушения абстрактных правил (например, синтаксических нарушений) и, в сочетании с соответствующими методами визуализации мозга, может использоваться в качестве инструмента для исследования того, как мозг обрабатывает информацию в континууме. сложности от восприятия простых стимулов до понимания абстрактных образов (например,г., язык). Чтобы исследовать взаимодействия и причинные связи между различными областями мозга во времени, я применяю методы мультимодальной визуализации, в которых я использую метод оптической визуализации мозга, в первую очередь, связанные с событиями оптические сигналы (EROS), и комбинирую их с электроэнцефалографией (ЭЭГ). ), функциональную магнитно-резонансную томографию (фМРТ), функциональную ближнюю инфракрасную спектроскопию (fNIRS) или транскраниальную магнитную стимуляцию (ТМС), где это возможно.

Конкуренция в гонконгских автомобилях будет усиливаться, поскольку SuperCab депутата Пола Цзе и eTaxi из индустрии такси прибывают, чтобы противостоять Uber

Война в Гонконге за превосходство в сфере такси в Гонконге становится еще более горячей, с участием законодателя Пола Цзе Вай-чуна. он надеется, что новое приложение может революционизировать городское такси, и еще одно приложение также вступает в бой.

60-летний Цзе ошеломил сектор такси в прошлом месяце, когда объявил, что Easy Planet, технологическая фирма, которую он возглавляет, запустит SuperCab, новое приложение, которое дебютирует во вторник.

SuperCab, в которой зарегистрировано около 200 таксистов, столкнется как минимум с тремя существующими приложениями такси и четвертым, запущенным в этом месяце, известным как eTaxi.

Easy Planet принадлежит финтех-стартапу Benefit Vantage Limited (BVL), которым руководит бывший финансовый секретарь Джон Цанг Чун-вау.BVL была основана в 2014 году Гарри Чунг Луп-сном, который когда-то занимал должность управляющего директора в Азиатско-Тихоокеанском регионе «Лаборатории Касперского», московского международного поставщика кибербезопасности и антивирусов.

Столкнувшись с проблемой Uber, гонконгские такси стремятся улучшить имидж и запустить приложение

Цзе, известный своей одеждой Супермена, которую он когда-то носил для продвижения своей юридической практики, сказал, что новое предприятие было вдохновлено его растущим желанием преобразовать городское такси. сектор.

Он сказал, что отрасль пострадала из-за плохой репутации из-за неправомерных действий таксистов, включая грубое поведение, завышение цен, использование непрямых маршрутов и сбор или отказ от платы за проезд.

«Я не впервые предпринимаю что-то революционное. У меня есть эта дикая сторона [подталкивающая меня] к преобразованию сектора такси. Я надеюсь спасти его испорченную репутацию и добиться заметных изменений в обслуживании и менталитете », — сказал Цзе.

Он сказал, что вложение в SuperCab было семизначной суммой.

«Когда я был законодателем в сфере туризма, я часто сталкивался с множеством жалоб на плохое поведение таксистов. Но как такое плохое такси для такого международного города, как Гонконг? Это отпугнет инвесторов и туристов », — сказал он.

Це сказал, что он почувствовал растущий кризис в индустрии такси, когда таксисты начали работать на нелегальных платформах для вызова пассажиров, таких как Uber, даже с риском судебного преследования. По его словам, Uber привлекает пассажиров, несмотря на слабую страховую защиту.

История продолжается

«Звонок смерти для индустрии такси. Он находится на грани отказа от него, если ничего не будет сделано для его спасения », — сказал он.

Це сказал, что SuperCab, которая взимает с пассажиров согласованную плату за проезд, а не следит за счетчиком, тщательно отбирала автомобили возрастом менее пяти лет, поэтому поездки будут комфортными.

Водители будут обучены манерам, языкам и техническим знаниям для обеспечения качественных услуг, сказал он.

Он выразил надежду, что однажды гонконгские таксисты станут такими же профессиональными водителями, как японские.

SuperCab будет запущен на острове Гонконг и постепенно распространится на остальную часть города.

Более строгие санкции за вождение в приложениях для вызова пассажиров «могут не ограничить незаконные услуги в Гонконге»

Новое приложение для вызова пассажиров появилось в связи с тем, что Совет по такси Гонконга с альянсом из 17 групп такси готовится к битва против Uber с собственным приложением eTaxi, запуск которого запланирован на этот месяц.

Хунг Винг-тат, председатель совета такси, однажды заявил, что eTaxi может превзойти Uber, и сказал, что более 3000 таксистов подписались на платформу.

Новое приложение позволяет осуществлять электронные платежи, в том числе картой Octopus. По данным инсайдерских источников, для приложения eTaxi было собрано более 6 миллионов гонконгских долларов (764 397 долларов США).

В отличие от Uber, который взимает с водителей комиссию более 20%, сказал Хунг, eTaxi не взимает с таксистов ничего. Он также предлагает стимулы для привлечения водителей, включая денежные вознаграждения и купоны на топливо.

На городском рынке заказа такси есть и другие приложения для такси, которые ищут часть действия, в том числе HKTaxi, Fly Taxi и God Taxi.

В Гонконге работает более 18 000 лицензированных такси и более 40 000 активных водителей. Но использование такси упало на 16 процентов с 1,07 миллиона ежедневных поездок в 2008 году до менее 900 000 в 2017 году. Это снижение побудило водителей возмутиться Uber за кражу их бизнеса.

Тем не менее, Чан Ман Кеунг, председатель Ассоциации развития индустрии такси, сомневался, что SuperCab может стать успешным, потому что индустрия такси, похоже, обратила свою поддержку на грядущее приложение eTaxi.

«Чтобы приложение такси было представительным в Гонконге, у него должно быть не менее 5000 активных водителей в любое время, чтобы предоставлять услуги по вызову такси. Мы надеемся, что приложение eTaxi сможет занять лидирующее положение на рынке », — сказал он.

Больше из South China Morning Post:

Эта статья Столкновение приложений такси: соперничество гонконгских пассажиров такси должно усилиться, поскольку SuperCab законодателя Пола Цзе и eTaxi индустрии такси прибывают, чтобы сразиться с Uber, впервые появились на South China Morning Post

Чтобы получать последние новости от South China Morning Post, загрузите наше мобильное приложение.Авторские права 2019.

Quality Mentality — Flekssit

Забота о здоровье человека и окружающей среде. Следуя международным стандартам с использованием высоких технологий в производстве. Отдавать приоритет развитию персонала и инвестировать в квалифицированный человеческий ресурс. Лучшее время для производства и достижение максимальной удовлетворенности клиентов. Поддержание уровня эффективности всех процессов в области мирового класса при постоянном совершенствовании.
Постоянное существование с инновациями, ориентированными на клиента, индивидуальными решениями и бескомпромиссным качеством.

TSE COVID-19

Сертификат безопасного производства

TSE ISO EN 9001

Сертификат системы менеджмента качества

TSE ISO EN 14001

Система экологического менеджмента Cer.

TSE TS ISO 45001

Professional Hea. и Saf. Мужчина. Sys. Cer.

TSE HYB

Сертификат компетентности в обслуживании

TS EN 527-1

Рабочие столы

TS EN 14073-2

Склады

TS 5337-1 EN 1335-1-2

Офисное рабочее кресло

TS EN 12520

Сиденья, используемые в домах

TSE K 494

Амфитеатр

TS 13826

Прием

TS 13710

Кровать ящик

TSE K 512

Компьютерный стол

TS EN 1725

Кровать

TS 5541

Стол для осмотра пациента

TS EN 1729-1

Парта

TS EN 1023-1

Элементы перегородки

TS EN 747-1: 2012 + A1

Кровати двухъярусные и высокие

TS EN 16139

Стул и ожидание Chaır

TS EN 12521

Журнальный и обеденный столы

TS EN 12727

Элементы для сидения рядами

TS EN 12727

Металлические элементы сиденья ряда

TSE K 426

Шкафы архивные

.